32

Наступне ранку я прокинулася з важкістю в голові. Повіки були наче налиті свинцем, а горло боліло так, ніби я всю ніч говорила безупинно. Я спробувала сісти, але світ навколо похитнувся, і мені довелося знову опуститися на подушку.
— Чудово, — прошепотіла я, відчуваючи, як голос хрипить.

Світло пробивалося крізь штори, сліплячи навіть через закриті очі. Я простягнула руку до тумбочки, щоб знайти телефон, але кожен рух давався з великими труднощами. У грудях неприємно стискалося, а тіло ломило, ніби я пробігла марафон.

Нарешті телефон опинився в руках. На екрані миготіли сповіщення, але я їх проігнорувала, відкривши замість цього чат із Даною.
— Здається, я вмираю, — написала я, натискаючи «відправити» тремтячими пальцями.
Через кілька секунд прийшла відповідь:
— Що сталося? Ти в порядку?
Я спробувала відповісти, але таке виснаження охопило все тіло, що я просто поклала телефон назад.

За дверима почувся звук кроків, а потім мамин голос:
— Тея! Ти ще не встала? Ти запізнюєшся до школи!
Я хотіла відповісти, але горло так стиснуло, що замість слів вирвався лише слабкий хрип. За мить двері прочинилися, і мама зазирнула всередину.
— Тея? — її голос став серйозним. Вона зайшла в кімнату й зупинилася біля ліжка.
— Мам… — прошепотіла я, відчуваючи, як голос буквально зривається.
Вона швидко присіла поруч, торкнувшись долонею мого чола.
— У тебе температура, — сказала вона, насупившись. — Чому ти не сказала, що погано почуваєшся?
— Я… тільки… — я замовкла, не в змозі договорити.

Мама зітхнула, підвелася й вийшла за двері. Через кілька хвилин вона повернулася з термометром і склянкою води.
— До школи доведеться відпроситися, — сказала вона, подаючи мені термометр. — Я подзвоню вчителям.
Її слова нагадали мені про голосування. Я спробувала заперечити:
— Але… голосування…
— Тея, годі, — перебила мама, суворо подивившись на мене. — Твоє здоров’я важливіше.
Я втомлено кивнула, розуміючи, що сперечатися марно.

Залишившись одна, я згорнулася під ковдрою, намагаючись ігнорувати пульсуючий біль у голові. Думки про голосування не давали мені спокою. Якщо мене не буде в школі, що подумають інші? Скарлетт точно скористається ситуацією, щоб зміцнити свої позиції.

Телефон на тумбочці завібрував. Я простягнула руку, щоб глянути, але екран був розмитий від слабкості. Це була Дана.
— Ти точно не прийдеш? — писала вона. — Тут усі тільки про тебе й Скарлетт говорять.
Чудово. Це останнє, про що я хотіла думати.

Світ навколо затихав, і я дозволила собі ненадовго закрити очі. Попереду був ще один довгий день боротьби — тільки тепер із хворобою.

Вечір настав, і я вже майже звикла до тиші, яку зрідка порушував стукіт дощу по підвіконню. Мама кілька разів заходила — то з ліками, то з чаєм, то просто перевірити, чи не сплю я. Кожен її крок супроводжувався легким незадоволенням у голосі, наче хвороба була чимось, що я зробила спеціально, щоб її роздратувати.

Я тільки почала дрімати, як почула тихий стук у двері. Мама, явно роздратована, трохи прочинила їх, і в кімнату увірвався знайомий голос.
— Це правда? Настільки погано?

Я різко відкрила очі й сіла, хоча світ одразу ж закрутився перед очима. На порозі стояв Рейд, його фігура чітко вимальовувалася на тлі приглушеного світла коридору.
— Рейд? — запитала я, не розуміючи, як він тут опинився.
— Хто вам дав адресу? — втрутилася мама, кинувши на нього погляд зі змішаним підозрою й обуренням. — Тея?
— Дана дала адресу, — спокійно відповів він, із легкою усмішкою, ніби це пояснює все. — Я думав, вам буде приємно, що хтось навідав Тею.
— Приємно? — мама ледве стрималася, але, мабуть, вирішила не влаштовувати сцену. — Гаразд, але тільки ненадовго. Їй потрібен спокій.
Вона зникла за дверима, залишивши нас удвох.

— Що ти тут робиш? — запитала я, дивлячись на нього з підозрою.
— Навідую, — просто відповів він, підходячи ближче. — Тобі нудно, я правий?
— І ти вирішив мене розважити?
— Можливо, — він сів на край мого столу, схрестивши руки на грудях. — Або просто хотів побачити, як ти виглядаєш, коли ти не “ідеальна”.
— Дуже смішно, — пробурмотіла я, втупившись у нього. — З чого ти вирішив, що можеш просто прийти до мене додому?
— Ти справді хочеш знати?
— Так, хочу, — випалила я.
Він трохи примружився, ніби вивчаючи мене, і відповів:
— Бо я хотів переконатися, що з тобою все гаразд.

Ці слова зачепили мене більше, ніж я очікувала. Я відвернулася, намагаючись приховати збентеження.
— Ну, як бачиш, я жива, — пробурмотіла я, але голос прозвучав слабше, ніж я хотіла.
— Це не означає, що ти в порядку, — він посунувся трохи ближче, його тон став м’якшим. — Дана сказала, що ти сама не своя.
— Чудово, тепер ти з нею пліткуєш про мене?
— Перестань, — його голос став трохи нижчим, майже шепотом. — Просто скажи: що тебе так хвилює? Голосування?

Я різко повернулася до нього, але зустріла його спокійний погляд.
— З чого ти взяв, що мене це хвилює?
— Бо ти Тея, — він трохи нахилив голову, дивлячись на мене з легкою насмішкою. — Ти не з тих, хто любить програвати.

Я не знала, що відповісти. Його слова були правдою, і це злило мене ще більше.
— Рейд, якщо ти прийшов, щоб вивести мене з себе, можеш іти.
— А якщо я прийшов, щоб сказати, що ти можеш бути собою, навіть якщо програєш?

Я завмерла, почувши його слова. У кімнаті запала тиша, але тепер вона здавалася важкою.
— Ти не розумієш, — прошепотіла я, нарешті відводячи погляд.
— Тоді поясни, — сказав він, його голос став твердішим. — Я тут не для того, щоб тебе судити, Тея.
 

Я заплющила очі, відчуваючи, як втома накриває хвилею. Вперше за довгий час мені не хотілося сперечатися.
— Ти надто багато думаєш, — продовжив він, його тон став майже теплим. — Може, просто дозволь собі трохи спокою?
Я подивилася на нього й побачила в його очах не холодну насмішку, а щось більше. Щось, чого мені не хотілося визнавати.
Рейд не рухався з місця, попри те, що мама чітко дала зрозуміти, що його присутність небажана. Він сидів на краю мого столу, склавши руки на грудях, і виглядав так, ніби ніщо у світі не могло змусити його піти.
— Ти засидівся, — сухо зауважила я, поправляючи ковдру на плечах. — Моя мама, мабуть, уже планує, як вивести тебе з дому без зайвого шуму.
— Вона мене не лякає, — відповів він із легкою усмішкою. — Хоча її погляд… так, у ньому є щось особливе.
Я закотила очі, втупившись у стелю, ніби там міг бути відповідь на запитання, навіщо він узагалі тут.
— То навіщо ти прийшов? — спитала я, навіть не намагаючись приховати роздратування. — Ти ж наче не з тих, хто дбає про хворих.
— Можливо, я знаю, як це — бути тим, на кого тиснуть, — несподівано серйозно відповів він.
Я насупилася, його слова не в’язалися з його звичним образом.
— Тиснуть? На тебе? — перепитала я з легкою насмішкою. — Рейд Беннет, якому байдуже на все й усіх?
— Саме так, — спокійно підтвердив він, трохи нахиливши голову.
— Це жарт? — я не змогла стримати сміх, але його погляд залишався серйозним.
— Ні, — він подивився на мене так уважно, що я відчула, як усередині все стискається. — Я не завжди був таким, яким ти мене бачиш.
Я замовкла, не знаючи, що відповісти. Його тон, його вираз обличчя — усе це збивало мене з пантелику.
— Ти прийшов сюди, щоб поскаржитися на своє “важке життя”? — я спробувала повернути звичний сарказм, але голос прозвучав слабше, ніж я очікувала.
— Ні, — він ледь усміхнувся, але усмішка швидко зникла. — Я прийшов сказати, що ти не мусиш бути тим, ким вони хочуть тебе бачити.
Його слова пройняли мене до самого серця. Як він міг знати? Я ж навіть із собою не обговорювала того, що розриває мене зсередини.
— Знаєш, Рейде, якщо ти хотів мене “втішити”, у тебе погано виходить, — буркнула я, відвернувшись до стіни.
— Можливо, я прийшов не для цього, — відповів він просто, його голос звучав рівно.
Я відчувала його погляд, але не поверталася. Натомість міцно стиснула ковдру, намагаючись стримати клубок, що підкочувався до горла.
— Ти думаєш, що розумієш, але ти нічого не знаєш, — пробурмотіла я, навіть не знаючи, каже він правду чи просто провокує.
— Тоді поясни мені, — тихо сказав він, його тон став несподівано м’яким. — Чому це для тебе так важливо?
Я не знала, що відповісти. Ці слова ніби розбили крижану оболонку, яку я збудувала навколо себе, але я не могла дозволити йому це побачити. Замість відповіді я просто заплющила очі, сподіваючись, що він зрозуміє, що розмова закінчена.
Він більше нічого не сказав. Я почула, як він підвівся, але перш ніж вийти, він додав:
— Не забувай, що ти — це не те, чого від тебе чекають.