31

Двері зачинилися за мною з глухим стуком. У передпокої було тихо, лише з кухні долинав дзвін посуду. Я зняла куртку, кинула сумку на підлогу й зітхнула, відчуваючи, як напруга цього дня досі стискає мої плечі.
— Теє! — голос мами пролунав швидше, ніж я очікувала. Вона з’явилася з кухні з чашкою чаю в руках. Її погляд одразу ж зупинився на мені, і я зрозуміла, що доведеться вислухати щось більше, ніж просто вітання. — Чому ти нічого не сказала?
— Про що? — запитала я, роблячи вигляд, що не розумію, про що йдеться.
— Не прикидайся, — втрутився тато, виходячи слідом. Він завжди з’являвся так, ніби спеціально обирав найневідповідніший момент. — Ми вже знаємо. Сьогодні в шкільному чаті написали, що відновлюють конкурс короля й королеви.
Мої ноги ніби приросли до підлоги. Звісно, вони про це дізнаються. Батьки, які стежили за кожним моїм кроком у школі, просто не могли пропустити таку новину.
— І? — я постаралася говорити спокійно, хоча всередині вже знала, до чого йде розмова.
— І ти зобов’язана виграти, — сказала мама таким тоном, ніби обговорювала щось само собою зрозуміле.
— Зобов’язана? — я підняла брови, дивлячись на неї. — Це ж не спортивне змагання, а голосування.
— Тим більше, — втрутився тато, поправляючи окуляри. — Усі два роки ти тримала титул. Уяви, що подумають люди, якщо ти його втратиш.
— А може, мені байдуже, що вони подумають? — різко відповіла я, відчуваючи, як усередині піднімається роздратування.
Мама важко зітхнула, поставивши чашку на стіл.
— Теє, не треба драматизувати. Це важливо для твоєї репутації. Ти знаєш, як нас поважають за те, що ти завжди була найкращою.
— Для вашої репутації, — кинула я, різко знімаючи взуття. — Не для моєї.
— Не кажи так, — голос мами став жорсткішим. — Ти не розумієш, як важливо залишатися лідером. У житті це знадобиться.
— І ти зобов’язана пам’ятати, скільки зусиль вкладено, щоб ти була там, де ти зараз, — додав тато.
Ці слова були ударом. Щоразу, коли вони починали розмови про те, як багато для мене зробили, я відчувала себе так, ніби мені виставляють рахунок за моє власне існування.
— Може, вистачить? — кинула я, намагаючись зберігати спокій, але голос усе одно зірвався. — Я не зобов’язана вигравати, щоб щось довести.
— Теє, ми не це маємо на увазі, — почала мама, але її слова прозвучали так натягнуто, що я лише похитала головою.
— Звісно, це ви маєте на увазі. Ви просто хочете, щоб я знову стала "ідеальною". Але для кого? Для вас чи для школи?
Я не дала їм можливості відповісти. Швидко розвернувшись, я пішла до своєї кімнати, зачинивши двері за собою.
У тиші своєї кімнати я впала на ліжко, уткнувшись обличчям у подушку. Груди важко здіймалися, а голова гуділа від усього, що сталося за день.
"Ти зобов’язана виграти". Ці слова звучали луною в моїх думках, чіпляючись за кожну емоцію, яку я намагалася придушити.
Але найбільше мене боліло те, що їх, здається, навіть не хвилювало, чого хочу я.

Я різко встала з ліжка, не в силах більше залишатися в цій кімнаті. Увесь дім ніби тиснув на мене своїми стінами, просякнутими очікуваннями, які я ніяк не могла виправдати. Босими ногами я перетнула підлогу, накинула куртку й тихо вислизнула в коридор. Батьки залишилися на кухні — їхні голоси долинали до мене, але я не могла розібрати слів. І це було на краще.
Зачинивши за собою вхідні двері, я вдихнула холодне нічне повітря. Грудневий вітер обпікав обличчя, але я не зупинилася. Хотілося просто йти, не думаючи, не відчуваючи. Навколо стояла тиша, лише сніг м’яко скрипів під чобітьми.
Я обрала шлях через парк — невеликий, але затишний, із голими деревами, трохи притрушеними снігом. Ліхтарі світили приглушеним світлом, їхні жовті кола розтікалися по доріжці, як слабкі плями тепла. У цій порожнечі було щось заспокійливе.
Я зупинилася, щоб притулитися до стовбура дерева, і нарешті дозволила собі вдихнути глибше. Груди досі стискала невидима тяжкість.
Чому це так важливо для всіх? Голос у голові звучав майже жалібно. Чому не можна просто жити своїм життям, не намагаючись відповідати їхнім очікуванням?

— Втікаєш від проблем?
Я здригнулася й обернулася. Із тіні найближчого дерева вийшов Рейд. Його фігура чітко вимальовувалася на фоні тьмяного світла ліхтарів, а в руках він тримав щось схоже на паперовий стаканчик.
— Ти що, стежиш за мною? — випалила я, не в змозі приховати здивування.
— Розслабся, я просто прогулювався, — відповів він із легкою усмішкою. — А тут ти.
— Чудово, — пробурмотіла я, відвертаючись. — Можеш іти далі.
— А ти? — Він не рушив із місця. — Сидиш тут, ніби світ руйнується.
— А якщо й так? — Я повернула голову, дивлячись йому прямо в очі. — Тебе це не стосується.
— Може, стосується, — він зробив крок ближче, і я помітила в його погляді ту саму холодну впевненість, яка завжди виводила мене з себе.
— З чого б це? — запитала я, піднімаючи брову.
Рейд хмикнув і притулився до дерева навпроти. Його погляд не відпускав, ніби він намагався розгадати, що відбувається всередині.
— Ти не схожа на себе, Тея, — сказав він нарешті.
— Що ти взагалі про мене знаєш? — парирувала я, відчуваючи, як хвиля роздратування накриває з головою.
— Знаю достатньо, щоб зрозуміти, що зараз ти не у своїй тарілці, — спокійно відповів він.
Я відвернулася, не бажаючи продовжувати цю розмову. Його слова були занадто близькими до правди, і це дратувало ще більше.
— Навіщо ти взагалі тут? — нарешті запитала я, не дивлячись на нього.
— А ти? — Він відповів питанням на питання, його голос звучав трохи м’якше. — Чому ти втекла з дому?
— Я не втікала, — різко відповіла я, але навіть мені самій мої слова прозвучали непереконливо.
Рейд усміхнувся, ніби прочитав мої думки.
— Якщо хочеш, можу піти, — сказав він, піднімаючи руки в жесті капітуляції.
— Так, будь ласка, — кинула я, але мій голос затремтів.
Він цього не зробив. Натомість підійшов ближче й зупинився на відстані, яке було трохи особистішим, ніж потрібно.
— Ти боїшся програти? — запитав він, дивлячись на мене з цікавістю, яку неможливо було ігнорувати.
— Ні, — збрехала я, зустрічаючи його погляд.
— Брехня, — тихо промовив він, але без осуду.
Я стиснула зуби, відчуваючи, як усередині все закипає. Його спокій вибивав мене з рівноваги.
— Навіть якщо й так, це не твоя справа, Рейде.
— А може, моя, — його голос став трохи нижчим, майже шепіт. — Якщо ти програєш, ти зможеш із цим жити?
Його слова зачепили мене сильніше, ніж я очікувала. Я зробила крок назад, але він залишився на місці, просто спостерігаючи за мною з тим самим холодним інтересом.
— Може, тобі варто спробувати стати королевою не заради них, — додав він, його погляд потемнів. — А заради себе.
Я не знайшла, що відповісти. Натомість розвернулася й пішла, відчуваючи, як його погляд прожигає спину.