30

Уроки тягнулися нескінченно довго. Все, що говорили вчителі, здавалося, проходило повз мене. У голові крутилися думки про голосування, про Скарлетт, про те, що скажуть інші. У якийсь момент я навіть помітила, що пишу на полях зошита: «І що тепер?»

— Ти чула? — гучний шепіт Дани вивів мене з трансу. Я повернула голову, зустрівшись із її стривоженим поглядом. — Призначили збори в актовій залі. За п’ятнадцять хвилин.

— Збори? — перепитала я, піднімаючи брову. — Через голосування?

— Звичайно, — Дана кинула на мене погляд, ніби це було очевидним. — Вони пояснять, як усе буде проходити. І, мабуть, оголосять список тих, кого номінують.

Серце забилося сильніше. Хоча я розуміла, що моє ім’я, ймовірно, буде першим у списку, ця думка викликала легке запаморочення. Можливо, тому що цього разу я відчувала не стільки впевненість, скільки тиск.

— Чудово, — пробурмотіла я, закриваючи підручник. — Ходімо.

В актовій залі зібралася майже вся старша школа. Просторе приміщення гуділо, як вулик, наповнений шепотом, сміхом і глухими звуками кроків. Ми з Даною зайняли місця ближче до середини, де ще можна було залишатися відносно непомітними.

На сцену вийшов директор, строгий чоловік із ідеально випрасуваним піджаком. За ним ішли члени учнівської ради, серед яких я одразу помітила Скарлетт. Вона виглядала, як завжди, бездоганно — впевнена хода, трохи підняте підборіддя і ця її фірмова усмішка, яка дратувала мене до тремтіння.

— Добрий день, учні, — почав директор. Його голос, як завжди, був рівним, але достатньо гучним, щоб зал стих. — Сьогодні ми запускаємо щорічне голосування за короля та королеву школи. Це традиція, яку ми вирішили відновити після дворічної перерви.

Зал відповів сплеском оплесків і схвальних вигуків. Я помітила, як Дана кинула на мене короткий погляд, ніби говорячи: «Ну що, готова?»

— Цього року голосування проходитиме у три етапи, — продовжив директор. — Перший етап почнеться сьогодні: кожен із вас зможе висунути двох кандидатів. Список номінантів буде сформований на основі ваших пропозицій. Потім, на другому етапі, ми визначимо фіналістів, а на зимовому балу оголосимо переможців.

Він зробив паузу, даючи словам осісти в повітрі, а потім додав:

— Пам’ятайте, що голосування — це не лише спосіб обрати лідерів, але й можливість показати, які якості ви цінуєте у своїх однокласниках.

Я відчула, як кілька поглядів ковзнули у мій бік, хоча я намагалася не підіймати очей.

— А тепер слово голові учнівської ради, — оголосив директор, роблячи крок убік.

На сцену піднялася Скарлетт. Так, так. За цей час вона встигла і там зайняти почесне місце. Вона легко заволоділа увагою залу, почавши свою промову з широкої усмішки:

— Дякую, містере Рейнер. Отже, друзі, це ваш час блиснути! Усі ми знаємо, що наша школа повна яскравих, талановитих людей, тому не соромтеся висувати тих, кого ви справді хочете бачити на вершині.

Вона говорила так плавно й упевнено, що навіть я, попри своє роздратування, не могла не визнати її здатності тримати аудиторію.

— А тепер — найцікавіше. Хочу нагадати, що всі кандидати мають підтвердити свою згоду на участь. Тож не забудьте спитати своїх фаворитів, чи готові вони прийняти виклик.

Її погляд на секунду затримався на мені, і в цій мимолітній зустрічі я побачила щось більше, ніж просто професійну усмішку. Це був виклик.

— Ось вона, — прошепотіла Дана, нахиляючись до мене. — Справжня лисиця.

— І це точно, — пробурмотіла я, ледве стримуючись, щоб не закотити очі.

Після зібрання коридори знову наповнилися розмовами. Усі обговорювали, кого висуватимуть, хто увійде до списку. Повз нас пройшла група дівчат, голосно розмовляючи:

— Звичайно, Тея стане королевою. Хто ж іще?

— А я за Скарлетт проголосую, — заявила одна з них. — Вона просто шикарна!

Я стиснула зуби, але промовчала. Це тільки початок, і я знала, що попереду буде багато подібних розмов.

— Ти маєш бути впевнена в собі, — сказала Дана, коли ми повернулися до наших шафок. — Ти і Рейд — ідеальна пара для титулу.

— Рейд… — я зупинилася, задумливо дивлячись убік.

— Так, Рейд, — повторила вона, усміхаючись. — Ти бачила, як він сидів на зібранні? Такий спокійний, упевнений… Здається, йому байдуже.

Я задумалася. Рейд завжди виглядав так, ніби його нічого не хвилює. І це дратувало мене більше за все.

У цей момент із-за рогу з’явився він сам. Його погляд ковзнув по мені, перш ніж зупинитися.

— Щось сталося? — запитав він, підходячи ближче.

— Ні, просто обговорюємо голосування, — швидко відповіла Дана, усміхаючись.

— Удачі, — сказав він, дивлячись на мене з тим самим легким викликом в очах, який я навчилася ненавидіти.

— Вона мені не потрібна, — парирувала я, витримавши його погляд.

Він усміхнувся, але нічого не відповів, просто розвернувся й пішов, залишивши мене в дивному стані між роздратуванням і… чимось, що я не хотіла визнавати.

— О, тут щось явно назріває, — пробурмотіла Дана, хитро примружившись.

— Заспокойся, — кинула я, закриваючи шафку.