28

У школі панувала звичайна ранкова метушня: хтось поспішав до класу, хтось намагався похапцем вивчити завдання, а хтось просто розмовляв із друзями у коридорах. Я, як завжди, шукала підручник, який чомусь уперто ховався у найдальшому кутку моєї шафки.

— Тео! — почула я голос Дани, моєї однокласниці та водночас найближчої подруги. Вона підбігла до мене, ледь не зачепивши чийсь рюкзак. — Ти вже чула новину?

— Що цього разу? — запитала я, не обертаючись і продовжуючи ритися у шафці. — Ще одна вечірка у Скарлетт?

— Ха! Це було б занадто банально, — фыркнула Дана. — Сьогодні на уроці щось оголосять. Щодо короля та королеви школи.

Мої руки завмерли. Я повільно випрямилася і повернулася до неї.

— Короля та королеви? — перепитала я, намагаючись зберегти нейтральний тон.

— Так! — вона широко усміхнулася. — Уявляєш, через два роки вони знову вирішили провести голосування. Я навіть не розумію, навіщо, адже всім і так зрозуміло, що це будеш ти.

Моє серце забилося швидше. Два роки тому, коли мене обрали королевою, це стало подією, ніби закріпивши за мною певний статус. Тоді ніхто не сумнівався, що голосування — лише формальність. А після цього його взагалі перестали проводити, ніби мій титул став чимось вічним.

Але зараз… Зараз усе було інакше. Хвилювання охопило мене, але я одразу прогнала цю думку. Усе буде, як завжди, я впораюся.

— Впевнена, вони просто хочуть відновити традицію, — сказала я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

— Звісно! — Дана підморгнула мені. — А ти — її головний символ. Усі тільки й говорять, що ти знову займеш своє місце. Хоча…

— Хоча? — я примружилася.

— Ну, ти знаєш. Скарлетт. — подруга зробила вигляд, що говорить про щось буденне. — Вона ж мріє про це з того часу, як перевелася до нас.

Я закотила очі, сподіваючись, що це приховає моє легке роздратування.

— Скарлетт занадто любить себе, щоб мріяти ще про щось, крім чергового селфі.

Дана засміялася, але я помітила, що вона все ж таки вагається, ніби не наважується сказати щось іще.

— Що? — запитала я, схрестивши руки на грудях. — Кажи.

— Та нічого. Просто… Вона ж не зовсім звичайна суперниця. Ти знаєш, як вона вміє керувати людьми. А ще вона надто часто буває поряд із… Ну, ти зрозуміла.

З Рейдом. Звісно, це вона мала на увазі. Її натяк був настільки очевидним, що я відчула, як усередині щось стиснулося. Але я постаралася не подати виду.

— Нехай буде, як буде, — кинула я. — Подивимося, що вони там скажуть.

Дана не встигла відповісти, бо дзвінок сповістив про початок уроку. Ми попрямували до класу, де на нас уже чекали інші. Учителька зайшла майже одразу, тримаючи в руках якісь папери.

— Отже, діти, у мене важливе оголошення, — почала вона, піднявши очі на клас. — Цього року ми знову проведемо голосування за короля та королеву школи.

У класі запанувала секундна тиша, після чого пролунав гул голосів, смішки та жваві розмови. Хтось явно був у захваті, хтось просто байдуже знизав плечима. А я… я відчула, як долоні стали трохи вологими.

— Голосування розпочнеться вже сьогодні після обіду, а результати ми оголосимо на зимовому балі, який відбудеться за тиждень, — продовжила учителька. — Усі старшокласники можуть брати участь. Кандидатів визначать за кількістю голосів.

Моє серце опустилося кудись униз. Це була зовсім нова система. Жодних заздалегідь обраних імен, жодних гарантій. Усе залежало від голосів.

Дана, що сиділа поруч зі мною, штовхнула мене ліктем.

— Ось побачиш, ти переможеш, — прошепотіла вона.

Я кинула на неї короткий погляд, але нічого не відповіла. У голові крутилася лише одна думка: а що, як я більше не відповідаю цьому титулу?