27

Ми рушили далі, але між нами відчувалося дивне напруження. Рейд йшов трохи попереду, але час від часу обертався, ніби перевіряючи, чи не передумала я. А я не передумала. Більше того, я зловила себе на думці, що ця прогулянка вже перетворилася на щось більше, ніж просто можливість розвіяти думки.

Коли ми дійшли до його будинку, я застигла на місці. Великий, світлий котедж виглядав одночасно гостинним і таким, що викликає повагу. Вікна сяяли теплим м’яким світлом, а з димоходу піднімався тонкий струмок диму, як у старовинних ілюстраціях до зимових казок.

— Ось ми й прийшли, — сказав Рейд, озираючись на мене. Його голос прозвучав незвично тихо. — Готова?

— Готова до чого? — насупилася я. — Ти говориш так, ніби всередині мене чекає допит із пристрастями.

— А ти думаєш, що ні? — усміхнувся він, а потім додав тихіше: — Моя родина любить ставити запитання. Особливо коли я когось приводжу.

— Прекрасно, — пробурмотіла я, відчуваючи, як у грудях закипає роздратування. — Ти міг би попередити.

— І зіпсувати сюрприз? — У його очах з’явилася легка насмішка. — Розслабся, все буде не так страшно.

Він відчинив двері й жестом запросив мене увійти.

Я зробила глибокий вдих, перш ніж переступити поріг. Усередині було тепло, у повітрі пахло випічкою та чимось ще — домашнім і затишним. Із вітальні долинали голоси, перемежовані зрідка сплесками сміху.

Мене відразу огорнуло тепло. У повітрі стояв неймовірно приємний аромат — суміш прянощів, домашньої випічки та легкої нотки ванілі. Будинок Рейда зовсім не був таким, яким я його уявляла. Замість суворих ліній і холодних відтінків, які я очікувала побачити, тут було затишно, майже по-домашньому. М’яке світло, фотографії на полицях, книжкові шафи, покриті легким шаром пилу, і новорічні прикраси, розвішані по всій кімнаті.

— Рейде! — гучний жіночий голос пролунав із глибини будинку, і за мить до нас підійшла жінка середнього віку. У неї були такі самі очі, як у Рейда, але вираз обличчя був значно м’якшим. — Хто це з тобою?

— Це Тея, — спокійно відповів він, знімаючи пальто. — Ми разом працювали над проєктом.

— Дуже приємно! — Жінка підійшла ближче й раптом обійняла мене так несподівано, що я ледве не відступила. Її теплий дотик був настільки щирим, що я мимоволі усміхнулася. — Я — Лінда, мама цього впертюха.

— Мені теж приємно, — відповіла я, відчуваючи легке збентеження.

— Заходь, люба. Вечеря майже готова, а в нас сьогодні справжній бенкет. Ти не проти, якщо я тебе одразу всиновлю? — Лінда засміялася, але в її голосі було стільки тепла, що, здається, я була готова погодитися.

Рейд закотив очі, але нічого не сказав. Він лише провів мене у вітальню, де вже зібралися інші члени його родини. Сестра Рейда, підліток із копицею рудих кучерів, сиділа на підлозі й захоплено щось розфарбовувала. Чоловік, схожий на Рейда, але з м’якшими рисами обличчя, виявився його батьком. А поруч із ним сиділа літня жінка з щирою усмішкою, яка відразу звернулася до мене:

— Ти, напевно, та сама Тея, про яку ми вже чули.

— Чули? — здивувалася я, кинувши погляд на Рейда.

— Моя бабуся любить перебільшувати, — відповів він, ледь усміхнувшись.

— Рейд рідко когось приводить додому, — втрутилася Лінда, визираючи з кухні. — Але якщо він привів тебе, значить, ти точно особлива.

Я мало не засміялася, побачивши, як Рейд насупився.

— Не слухай її, вона завжди так, — пробурчав він, але його мама лише махнула рукою.

Мене посадили за стіл, і за кілька хвилин розпочалася вечеря. За столом панувало справжнє пожвавлення: хтось сміявся, хтось сперечався про щось дріб’язкове, а Лінда постійно стежила, щоб у всіх були повні тарілки. Їжа була неймовірною — тепла, насичена, із таким домашнім смаком, якого я майже не пам’ятала. У моїй родині вечері завжди проходили в тиші або з сухими розмовами, які більше нагадували ділові зустрічі. А тут, за цим столом, я вперше відчула, що значить бути частиною чогось справжнього.

— Тея, ти любиш випічку? — запитала бабуся Рейда, простягаючи мені тарілку з пирогами.

— Так, дуже, — відповіла я, трохи соромлячись її уваги.

— Тоді спробуй мій фірмовий яблучний пиріг. Якщо тобі не сподобається, можеш чесно сказати, — підморгнула вона.

— Я вже закохалася в цей будинок, — вирвалося в мене, і я тут же замовкла, злякавшись, що сказала зайве. Але замість цього всі за столом засміялися.

— Це найкращий комплімент, який ми могли отримати! — вигукнула Лінда. — Ти ще не бачила, як ми прикрашаємо будинок до Різдва. Рейд, ти ж покажеш їй ялинку?

— Мамо, досить, — пробурмотів він, але я помітила, що в його голосі не було роздратування. Швидше… легка втома від її невичерпного ентузіазму.

Коли вечеря закінчилася, Лінда наполягла, щоб я залишилася на десерт. На кухні вона тихо сказала:

— Знаєш, Тея, мені здається, ти хороша людина. Дякую, що терпиш мого сина. Він непростий, але має велике серце. Просто не завжди це показує.

Я зніяковіла, не знаючи, що відповісти. А потім, уже пізно ввечері, ми з Рейдом вийшли з будинку. Я не втрималася й озирнулася на порозі, ще раз глянувши на тепле світло у вікнах і почувши приглушений сміх його родини.

— У тебе чудова родина, — сказала я тихо, коли ми вже відійшли від будинку.

Рейд кинув на мене короткий погляд, у якому я помітила тінь подиву.

— Ти так думаєш?

— Так. Це… Це було щось особливе.

Він не відповів, лише ледь помітно усміхнувся, і я раптом зрозуміла, що бачу його в іншому світлі.