26

Ми зібрали речі, і я вже збиралася йти, коли Рейд несподівано заговорив:

— Слухай, а може, прогуляємося? — Його голос прозвучав настільки спокійно, ніби це було щось зовсім буденне.

Я зупинилася на півдорозі до дверей і обернулася до нього.

— Прогулятися? — перепитала я, не приховуючи подиву. — Ти серйозно?

— Так, — він знизав плечима, ніби нічого незвичного не сталося. — Ми щойно завершили чудовий проєкт. Хіба це не привід трохи відволіктися?

Його тон був незвично легким, але я все одно не могла не насторожитися. Це ж Рейд. Людина, яка, здається, навіть відпочивати вміє тільки з ноутбуком у руках.

— І навіщо мені йти на прогулянку з тобою? — запитала я, схрестивши руки на грудях.

Він усміхнувся.

— Ти ж не боїшся, що я виявлюся надто занудним?

— О, я в цьому впевнена, — я кинула на нього холодний погляд, але він лише хмикнув.

— Тоді ходімо.

Я вже збиралася заперечити, але замість цього лише глибоко вдихнула. Можливо, це справді не найгірша ідея. Та й чому б не відсвяткувати наш маленький тріумф?

— Гаразд, — погодилася я, намагаючись, щоб мій голос звучав байдужо. — Але ненадовго.

Ми вийшли на вулицю, і холодне вечірнє повітря одразу обпекло обличчя. Сніг падав усе сильніше, його м’які пластівці лягали на пальто й волосся, перетворюючи місто на справжню зимову казку. Рейд ішов поруч, його руки були сховані в кишенях, а кроки ледь чутно скрипіли по свіжому снігу.

— І куди ти збираєшся мене вести? — запитала я, дивлячись уперед.

— Просто йдемо, — відповів він спокійно.

— А ти завжди так ретельно плануєш свої прогулянки?

Він кинув на мене короткий погляд, у якому з’явилася легка усмішка.

— Інколи варто дати собі трохи свободи. Невже ти не можеш просто розслабитися?

Я примружила очі.

— Це ти мені кажеш? Містер "Усе має бути ідеально"?

— Можливо, я не такий, яким здаюся, — він зупинився і подивився на мене так уважно, що я на мить затримала подих.

— І що ти цим хочеш сказати? — запитала я, відчуваючи, як усередині піднімається дивне, невідоме напруження.

— Нічого, — він відвернувся й продовжив іти. — Просто іноді ти робиш висновки занадто поспішно.

Я нічого не відповіла. Усередині мене боролися роздратування й цікавість. Його слова ніби зачепили якусь тонку струну, але я не могла зрозуміти, що саме він мав на увазі.

Ми продовжували йти, і тиша між нами здавалася майже затишною. Світло ліхтарів відбивалося в замерзлих калюжах, а вечірнє місто виглядало тихим і якимось магічним.

— Пам’ятаєш, як ми вперше почали працювати над проєктом? — раптом запитав він, порушуючи мовчання.

— Як я можу забути? — пирхнула я. — Ти одразу вирішив, що знаєш усе краще за всіх.

— А ти одразу вирішила, що я нічого не розумію в людях, — парирував він.

— Тому що так і було.

Він зупинився, обернувшись до мене.

— Невже? — Його голос був тихим, але в ньому чулася явна насмішка.

— Так, — я витримала його погляд, відчуваючи, як моє серце починає битися швидше. — Ти був холодним, самовпевненим і…

— І що? — Його голос став трохи нижчим, а погляд — проникливішим.

Я зам’ялася, усвідомлюючи, що зайшла надто далеко.

— Нічого, — пробурмотіла я, відводячи очі.

Він раптом усміхнувся, і в його очах з’явилося щось, схоже на щирість.

— Ти мала рацію, — сказав він несподівано. — Я справді не розумів. Тоді.

Я подивилася на нього, здивована його словами.

— А тепер?

Він не одразу відповів, але в його погляді з’явилося щось нове, щось, від чого мені стало трохи незатишно.

— Тепер я розумію трохи більше, — промовив він тихо, і в його голосі прозвучало щось, від чого в мене перехопило подих.

Я відвернулася, знову спрямовуючи погляд на дорогу перед нами. Сніг кружляв у повітрі, а його дрібні пластівці лягали на моє волосся, плечі, черевики.

— Може, ти все-таки розкажеш, навіщо тобі ця прогулянка? — запитала я, намагаючись повернути розмову в звичне русло.

Він подивився на мене, і в його очах промайнула ледь помітна усмішка.

— А ти завжди все так аналізуєш?

— А ти завжди так ухиляєшся від відповідей?

Він знову усміхнувся, але нічого не відповів. Ми йшли далі, і я раптом зрозуміла, що його присутність більше не дратує мене так, як раніше. Навпаки, поруч із ним було… спокійно.

І це лякало найбільше.

Коли ми вже майже дійшли до мого дому, Рейд раптово зупинився. Його кроки припинилися настільки різко, що я озирнулася, насупившись.

— Що? — запитала я, піднявши брову.

Він на мить зам’явся, дивлячись кудись поверх моєї голови. Таке нерішуче вираження на його обличчі було настільки незвичним, що мені захотілося задати ще більше запитань.

— У мене є ідея, — нарешті сказав він, а потім подивився на мене так, ніби вже передбачав мій протест.

— І яка ж? — обережно уточнила я, схрестивши руки на грудях.

— Сьогодні в нас сімейна вечеря. Нічого особливого, просто моя родина, їжа, розмови. — Він зробив паузу, дивлячись мені прямо в очі. — Ти маєш піти зі мною.

Я відчула, як мене одночасно накрили здивування й легке роздратування.

— Це що, жарт? — запитала я, трохи нервово засміявшись.

— Ні, я серйозно. — Він сховав руки в кишені й трохи нахилився вперед, його голос звучав спокійно, але в ньому відчувалася рішучість. — Ти сама сказала, що в нас є привід святкувати. А в мене вдома сьогодні буде достатньо їжі, щоб нагодувати цілу армію.

Я похитала головою.

— Рейде, ти розумієш, наскільки це дивно? Ми з тобою ледве терпимо одне одного, а ти раптом запрошуєш мене додому на вечерю з твоєю родиною?

Він ледь помітно усміхнувся краєм губ.

— Можливо, це мій спосіб зробити щось несподіване.

— Або ти просто хочеш, щоб я почувалася не в своїй тарілці, — огризнулася я, намагаючись ігнорувати зростаючу цікавість.