25

Робота над проєктом наступного дня почалася так само, як і закінчилася ввечері: з легкого напруження і дивного відчуття, що між нами з Рейдом з’явилася тріщина у звичному розкладі. Вона була тонкою, майже невідчутною, але все одно заважала мені зосередитися. Його рідкісне, ледь помітне визнання мого внеску в роботу — "ти молодець" — звучало в голові, викликаючи суперечливі почуття. Навіщо він це сказав? Чому саме зараз?

Вранці у школі все нагадувало про майбутній виступ. Однокласники перешіптувалися, хтось намагався закінчити свої проєкти в останній момент, а я, як завжди, прийшла заздалегідь, щоб ще раз пройтися по матеріалах. Рейд з’явився за кілька хвилин після мене. На ньому був його незмінний чорний светр, який підкреслював його широкі плечі, а волосся, як завжди, було трохи розтріпаним.

— Ти що, не спав? — запитала я, помітивши темні кола під його очима.

— Я це рідко практикую, — відгукнувся він, кидаючи на стіл папку. Його голос був трохи нижчим за звичайний, хрипкий від утоми.

— Ти міг би хоча б прикинутися, що вмієш дбати про себе, — пробурмотіла я, не відриваючи погляду від екрану ноутбука.

— А ти могла б прикинутися, що не хвилюєшся за мене, — парирував він.

Я різко підняла голову, і наші погляди зустрілися. Його губи ледь вигнулися в слабкій усмішці, але очі залишалися серйозними. Цей момент тривав лише секунду, але встиг вибити мене з рівноваги. Я повернулася до своїх записів, удаючи, що нічого особливого не сталося.

Ми почали репетицію. Рейд читав сухі, фактичні частини доповіді з такою впевненістю, ніби кожен його аргумент був незаперечною істиною. Я ж намагалася зробити текст більш живим, емоційним, додаючи історії й приклади з наших експериментів.

— Ти занадто драматизуєш, — сказав він, перебиваючи мене на півслові.

— А ти занадто сухий, — відповіла я, кинувши на нього роздратований погляд. — Ми повинні зацікавити аудиторію, а не приспати її.

— Ми повинні бути об’єктивними, — наполягав він, його голос був холодним і різким. — Емоції — це добре, але ти забуваєш про суть.

— А ти забуваєш про людей, для яких ми це робимо, — парирувала я, відчуваючи, як усередині піднімається хвиля роздратування. — Це не математичний звіт, Рейде. Тут важливо не тільки, що ми говоримо, а й як.

Він зітхнув, провівши рукою по волоссю, і, здається, збирався щось відповісти, але замовк, дивлячись на мене з ледь помітним роздратуванням. Цей момент знову завис між нами, як нерозв’язане питання.

— Гаразд, — сказав він нарешті, його голос пом’якшав, але в ньому все ще відчувалася сталева нотка. — Давай спробуємо по-твоєму. Але якщо це провалиться…

— То я візьму всю відповідальність на себе, — перебила я, не бажаючи слухати його погрози.

Він кивнув, ніби вирішивши, що сперечатися далі безглуздо, і ми повернулися до репетиції.

Коли настав час виступу, я раптом зрозуміла, наскільки ми різні. Його манера говорити — впевнена, лаконічна, без зайвих емоцій — викликала повагу. Але саме це мене й дратувало: він був занадто ідеальним. Його неможливо було похитнути, неможливо було вивести з себе. Навіть наші безкінечні суперечки, які, здавалося, доходили до точки кипіння, ніколи не зачіпали його по-справжньому. А я… я була повною протилежністю. Мої емоції завжди були на поверхні, і я не могла приховати їх, навіть якщо намагалася.

Ми стояли поруч на сцені, коли почалася інтерактивна частина. Однокласники ставили запитання, а ми відповідали. Здавалося, все йшло гладко, поки один із хлопців, Метт, не поставив несподіване запитання:

— А ви взагалі ладнаєте?

У залі почувся сміх, і я відчула, як мої щоки заливає рум’янець. Рейд, звісно, залишався незворушним.

— Не завжди, — відповів він спокійно, дивлячись прямо в зал. — Але це й не потрібно. Головне, що ми вміємо працювати разом.

Його слова прозвучали настільки впевнено, що всі замовкли, а я, на свій подив, відчула легке тепло десь глибоко всередині. Він знову подивився на мене, і на його обличчі промайнула слабка, ледь помітна усмішка, яка, здавалося, була призначена тільки для мене.

Цей момент знову збив мене з пантелику, але я швидко взяла себе в руки й продовжила відповідати на запитання.

Увечері, після виступу, ми знову опинилися вдвох. Більше не було ні суперечок, ні напруження, ні поглядів, які кидали нас одне в одного, як у бій. Тільки тиха, майже незручна тиша, поки ми складали свої речі.

— Ти добре впоралася, — сказав він несподівано, дивлячись на мене через стіл.

— Ти теж, — відповіла я, і наші погляди зустрілися. Цього разу я не відвела очей.

Між нами знову зависла ця дивна тиша, ніби ми обоє шукали слова, які могли б пояснити те, що відчували. Але ніхто з нас так і не наважився їх сказати.