24

Робота над проєктом із суспільствознавства виявилася значно складнішою, ніж я очікувала. Ми з Рейдом спочатку розділили обов’язки: я взяла на себе емоційний і психологічний бік питання, а він — аналітичний і технічний. Здавалося б, логічне рішення. У кожного своя роль, свій набір завдань. Але на практиці все виявилося не так просто.

Проєкт мав назву: "Вплив соціальних мереж на розвиток молодіжної культури та формування суспільної думки". Звучить вражаюче, чи не так? Але за цією багатообіцяючою назвою ховалася ціла тиждень безкінечних суперечок і спроб домовитися з людиною, яка, здавалося, знаходила задоволення в тому, щоб перечити кожному моєму слову.

Соціальні мережі. Дивовижне явище, яке, здавалося, пронизало всі аспекти нашого життя. Для мене вони завжди були чимось двозначним. З одного боку, це безмежне джерело інформації, платформа для самовираження, місце, де ти можеш знайти однодумців і відчути себе частиною чогось більшого. Але з іншого — це місце, де самооцінка перетворюється на статистику: кількість лайків, підписників, переглядів. Де кожне фото, кожна фраза ретельно фільтруються, щоб відповідати якійсь ідеальній версії себе.

Я обрала досліджувати саме цей аспект — психологічний вплив соціальних мереж. Я питала школярів, як вони почуваються, коли їхні фото не отримують достатньо лайків. Як вони реагують на "ідеальні" зображення інших людей, на блискучі історії успіху, які заповнюють стрічки. Більшість відповідали одне й те ж: порівняння. Постійне порівняння. Відчуття, що ти недостатньо гарний, недостатньо розумний, недостатньо успішний.

Рейд, звісно, бачив це зовсім інакше. Він стверджував, що соціальні мережі — це інструмент, і все залежить від того, як ти його використовуєш. Для нього це була платформа можливостей. Він наводив безліч прикладів, як підлітки створювали стартапи, знаходили інвесторів, розвивали власні бренди та заробляли гроші. "Якщо використовувати їх з розумом, соціальні мережі можуть стати твоєю головною зброєю", — його голос досі лунав у моїй голові.

Наші суперечки іноді нагадували справжні битви. Рейд обожнював ставити мене в глухий кут своїми сухими, різкими фактами. Я ж намагалася переконати його, показуючи людську сторону проблеми. Одного разу я навіть докорила йому:

— Тобі легко говорити, Рейде. Ти один із тих, хто завжди на вершині. Ти не розумієш, як це — дивитися на чужі "ідеальні" життя й відчувати себе нікчемністю.

На що він, звісно, відповів своїм фірмовим спокійним тоном:

— А ти не думаєш, що це питання сприйняття, а не самих соціальних мереж? Можливо, справа не в інструменті, а в тому, як ним користуються.

У той момент я буквально закипала від злості. Його впевненість, його здатність говорити з таким спокоєм у будь-якій ситуації… Усе це дратувало мене до глибини душі.

Але, попри наші розбіжності, ми продовжували працювати. Головною частиною проєкту став експеримент: ми обрали дві групи школярів. Одні повинні були відмовитися від соціальних мереж на тиждень, інші, навпаки, активно їх використовували. Я проводила опитування, записувала їхні емоції, спостерігала за змінами в поведінці. Рейд збирав дані, систематизував результати, підраховував, скільки часу кожна група проводила в інтернеті й як це впливало на їхню продуктивність.

Ми підготували все: презентацію, діаграми, навіть короткий фільм з інтерв’ю. Рейд запропонував додати інтерактивну частину, де наші однокласники могли б узяти участь в обговоренні, поділитися своїми думками. Звісно, він був переконаний, що саме його ідеї зроблять проєкт справжнім шедевром.

Іноді мені здавалося, що ми говоримо різними мовами, але коли наставала мить зібратися й працювати, між нами виникала дивна синхронність. Ми могли не переглядатися, не обговорювати дрібниці, але все відбувалося ніби само собою.

Можливо, саме в цьому й була суть наших відносин. Ми ніколи не погоджувалися один з одним, але якимось чином наша протилежність змушувала нас рухатися вперед. І хоча я все ще сперечалася з ним через кожну дрібницю, у глибині душі я знала: без його впевненості, без його здатності бачити рішення там, де я бачила тільки проблему, цей проєкт не мав би шансів.

Але зізнаватися йому в цьому я, звісно, не збиралася.

Робота над проєктом наближалася до фіналу, але чим ближче ми підходили до завершального етапу, тим сильніше я відчувала напруження, що ховалося за видимим спокоєм. Ми з Рейдом продовжували обмінюватися поглядами, стикатися в ідеях і способах їхньої реалізації, але до цього моменту все вдавалося владнати. До цього вечора.

Як завжди, я прийшла в бібліотеку раніше, щоб усе підготувати. Тиша зали, запах старих книг і мерехтіння настільної лампи завжди допомагали мені зосередитися. Відкривши папку з нашими розрахунками, я на мить завмерла. Половина даних зникла. Просто зникла, ніби її й не було. Це була та частина, над якою ми з Рейдом працювали до півночі вчора, і тепер усе виглядало так, ніби робота просто випарувалася.

Моє серце застукало швидше. Ледве стримуючи зростаюче відчай, я намагалася подумки перебрати все, що могло піти не так. Можливо, помилка із збереженням? Чи хтось випадково видалив? Коли двері скрипнули, і в бібліотеку увійшов Рейд, я вже не могла приховати свого напруження.

— Проблема, — випалила я, щойно він підійшов. — Дані зникли. Половина розрахунків просто зникла.

Рейд насупився, відкрив свій ноутбук і мовчки занурився в перевірку. Його обличчя залишалося кам’яним, але за ледь помітним рухом пальців я зрозуміла — він не очікував такого повороту.

— Це просто катастрофа, — сказала я, відчуваючи, як мої руки починають тремтіти. — У нас немає часу все відновити.

— Паніка лише погіршить ситуацію, — його голос звучав рівно, без єдиної ноти хвилювання, ніби це була не катастрофа, а чергова дрібниця. — У нас є кілька годин. Давай спробуємо відновити, — він підняв на мене погляд і, помітивши, що я ледве стримую сльози, несподівано додав: — Тео, ми впораємося.