23

Минуло кілька днів після тієї дивної розмови з Рейдом, але він, як виявилося, залишив по собі більше, ніж просто легке збентеження. Це відчуття тягнулося за мною, наче нестерпна тінь, а його присутність стало занадто помітним, щоб ігнорувати. На кожному кроці — у коридорі, на заняттях — я ловила його погляд. Він не просто дивився. Він, здавалося, вдивлявся в мене, аналізуючи кожен мій рух, кожну емоцію, навіть ті, що я ретельно ховала. Його усмішки, ледачі й трохи насмішливі, ніби призначалися лише для мене, мов запрошення до гри, правила якої знав тільки він, а я — ні.

Ситуацію не покращувала Скарлетт. Вона була незмінною його супутницею, ідеально доповнюючи цей фарс своїм зухвалим шармом. Кожен її жест, кожне слово відкидали мене на крок назад. Скарлетт знала, як привернути до себе увагу, і робила це з такою демонстративною легкістю, що мені хотілося відвернутися. Вона була втіленням впевненості у своїй досконалості, певна, що завжди залишатиметься в центрі уваги. І вона чудово розуміла, що її головною публікою була я.

Одного вечора, йдучи напівпорожнім коридором у напрямку бібліотеки, щоб допрацювати свою частину проєкту на самоті, я почула знайомий сміх. Легкий, дзвінкий, він, здавалося, розрізав повітря, змушуючи мене завмерти на місці. Я повернула голову й побачила їх — Рейда і Скарлетт. Вони стояли біля вікна, поруч одне з одним. Скарлетт сміялася, її рука легко лежала на плечі Рейда, а він дивився на неї з виглядом людини, яка повністю насолоджується моментом. Це була картина, від якої всередині все стиснулося.

Вони помітили мене. Звісно, помітили.

— О, Тео! — Скарлетт першою звернула на мене увагу, її голос звучав із тією солодкою доброзичливістю, від якої хотілося скрипіти зубами. — Ти, напевно, йдеш працювати над проєктом? А ми от вирішили трохи відволіктися. Не завжди ж працювати, правда? — Вона усміхнулася своєю ідеальною усмішкою, але в очах зблиснуло щось зовсім інше — насмішка.

Я ледве стримувала роздратування, яке піднімалося всередині, мов вулкан, готовий до виверження.

— Дуже мило, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій. — Але, можливо, відволікання — це не найкращий спосіб досягти результату.

Рейд повернувся до мене, його погляд ковзнув по мені так, ніби я була чимось абсолютно передбачуваним. Легка усмішка торкнулася його губ, і він ліниво відповів:

— Іноді корисно відпочити. Не все ж у житті має бути пов’язане з проєктом, правда? — Його голос був рівним, трохи насмішливим, ніби він говорив очевидні речі, які я одна вперто відмовлялася розуміти.

Ці слова зачепили мене, наче він дав зрозуміти, що я не розумію чогось важливого. Скарлетт, звісно, не проґавила можливості підлити масла у вогонь.

— Ти завжди така правильна, — продовжила вона, дивлячись на мене з легкою усмішкою. — А нам із Рейдом подобається імпровізувати. Це ж набагато цікавіше, ніж жити за строгими графіками, як ти. Чи не так, Рейде?

Він кивнув, не відводячи від мене погляду. Щось у його обличчі, у його тоні змушувало мене відчувати себе зайвою. Наче я була гостем у цій розмові, яку затіяли лише для того, щоб нагадати мені про моє місце.

Я відчувала, як всередині наростає роздратування, змішане з почуттям… чимось гострим і неприємним. Ревнощі? Занадто голосне слово для цього, але… можливо.

Я міцніше стиснула книгу в руках і змусила себе вдихнути.

— Імпровізуйте скільки хочете, — кинула я через плече, вже відвертаючись. — Тільки не дивуйтеся, якщо в результаті ваші проєкти зазнають провалу. Деякі речі потребують дисципліни, навіть якщо ви вважаєте інакше.

Я затримала погляд на них, намагаючись зберегти маску байдужості, хоча всередині все вирувало. Скарлетт буквально випромінювала самовдоволення, ніби кожна наша з Рейдом взаємодія, навіть випадкова, була її черговою маленькою перемогою. Її погляд, сповнений прихованої насмішки, не відривався від мене, і це дратувало навіть більше, ніж її слова. Рейд, ніби насолоджуючись спектаклем, подивився на мене ще раз, і в його усмішці було щось невловимо складне.

— Знаєш, Скарлетт, — промовила я, намагаючись говорити рівно, без емоцій, хоча голос трохи здригнувся, — не всім подобається витрачати час на безглузді розмови та прогулянки. Дехто воліє діяти.

Скарлетт підняла підборіддя, її руки схрестилися на грудях із демонстративною легкістю, а очі миттєво потемніли, хоча усмішка не зникла. Це була її улюблена гра — виглядати вище за будь-які докори.

— У кожного свої пріоритети, — відповіла вона, майстерно додавши в голос м’який сарказм. — І, знаєш, можливо, саме це робить нас такими... різними.

Її слова прозвучали майже мелодійно, але їхня колючість була очевидною. Рейд усміхнувся, ніби отримуючи задоволення від напруги, що наростала. Він повільно зробив крок ближче, його погляд був гострим, як лезо, але не позбавленим якоїсь дивної зацікавленості.

— А якби ви спробували працювати разом? — запитав він із легкою іронією, ніби кидаючи виклик. — Уяви, Тео, ти й Скарлетт... союз, якого ніхто не очікував. Думаю, це було б видовище.

Я підняла брову, намагаючись зберігати спокій, хоча всередині все ще бушував ураган.

— Так, видовище було б гучним, — холодно погодилася я. — Але, боюся, ми зі Скарлетт не спрацювалися б. Занадто різні… Пріоритети.

На мить я побачила, як її усмішка здригнулася. Вона швидко відвела погляд, але за її напруженими рухами я зрозуміла — мої слова зачепили її сильніше, ніж вона хотіла показати. Через секунду Скарлетт уже повернулася до Рейда, явно демонструючи, що для неї я знову стала невидимою.

— Рейде, ти обіцяв показати мені ідеї для мого проєкту, — сказала вона, вклавши в голос ту саму викликаючу солодкість, яку використовують, щоб підкреслити свою перевагу. — Чи ти забув?

Він кивнув, все ще усміхаючись, але перед тим, як вони пішли, кинув на мене погляд, повний нескритого задоволення від того, що відбувалося.

— Побачимося завтра, Тео, — кинув він через плече, спокійно і впевнено, ніби віддавав наказ.