21

Кожного дня Скарлетт усе більше ставала центром уваги. Кожен її рух був вивірений, а впевненість і грація змушували задуматися, ніби вона не просто намагалася справити враження, а заздалегідь знала, що вже перемогла. Вона майстерно грала в цю гру — її сміх був наче дзвінкий дзвін, привертаючи погляди, а слова — точно спрямовані стріли, влучали прямо в серце співрозмовника. Звичайно ж, Рейд опинився у її списку пріоритетів, і вона не збиралася цього приховувати.

На уроках вона незмінно обирала місце поруч із ним, ніби випадково. Її голос звучав трохи гучніше, ніж потрібно, а сміх — трохи довше, ніж природно. Вона знала, як підкреслити його сильні сторони — вчасно поставити питання, яке змусить його виглядати героєм, або схвально кивнути, роблячи вигляд, що він її чимось вразив. Рейд, схоже, не заперечував. Іноді я ловила його погляд, що ковзав по Скарлетт трохи довше, ніж мені б хотілося. І це змушувало мої кулаки стискатися.

Я намагалася робити вигляд, що мені байдуже, але щоразу, коли помічала, як вона нахиляється до нього трохи ближче, ніж слід, або як його губи розтягуються в слабку усмішку у відповідь на її слова, щось усередині мене рвалося. Вона була чужою тут — новачком, але вже поводилася так, ніби шкільна всесвіт обертається навколо неї. Кожна її усмішка, кожне слово ніби кричали, що вона прийшла, щоб усунути мене.

Але особливо гострим виявився один із обідніх перерв. Я сиділа з Ланою та кількома друзями, коли до їдальні увійшли Скарлетт і Рейд. Вони сміялися. Настільки невимушено, що це виглядало майже інтимно. Шепіт за сусідніми столами миттєво посилився, і я вловила уривки фраз: «Ви бачили? Здається, вони справді разом…» або «Бідна Тея, її просто відсунули…»

Лана, помітивши, як я напружилася, м’яко поклала руку мені на плече.

— Тея, ти що? Усі ж знають, що ти тут королева, а не вона.

Я видавила усмішку, що більше нагадувала гримасу. Лана не розуміла, що справа не тільки в позиції. Скарлетт уміла грати на емоціях людей, створюючи навколо себе магнетичну атмосферу. Вона будувала свій трон прямо на моїх очах, і, схоже, їй було зовсім байдуже, що я вже на ньому сиджу.

Пізніше, коли я йшла коридором до наступного уроку, вона наздогнала мене.

— Тея! — покликала вона з таким ентузіазмом, ніби ми були подругами, що викликало в мене тільки внутрішній сміх. — Я хотіла поговорити.

— Звичайно, — відповіла я, трохи обертаючись. — Про що?

Її усмішка була солодкою, але погляд — гострим, як лезо ножа.

— Про Рейда, звичайно. Ти, мабуть, помітила, що я намагаюся налагодити з ним контакт.

Усередині щось миттєво спалахнуло, але я придушила роздратування.

— Помітила, — я дозволила собі ледачу усмішку. — Він, справді, цікавий… якщо тобі подобаються люди з його характером.

Її погляд став трохи жорсткішим, але голос залишався невимушеним.

— Ти ж не проти, якщо я… займуся ним? Зрештою, ти ж просто його партнерка по проєкту, так?

Я відчула, як по венах розливається крижана хвиля злості. Вона не просто кидала виклик — вона видавала це за дружелюбність.

— Звичайно, ні, — сказала я, рівним тоном витримуючи її погляд. — Але пам’ятай, Скарлетт, привертати увагу — це легко. А от утримати її й здобути повагу — це вже інша історія.

Її усмішка на мить померкла, але вона швидко повернула собі зверхній вигляд.

— Впевнена, що впораюся, — сказала вона, трохи схиливши голову.

Ми розійшлися, і я відчувала, як усередині все кипить. Вона насолоджувалася грою. Була готова боротися за місце поруч із Рейдом, використовуючи кожну можливість. Але одне я знала напевно: я не дозволю їй узяти те, що належить мені.

Звичайно ж, я мала на увазі тільки титул королеви школи. Нічого іншого.

***

Я дуже довго бродила засніженими вулицями. Зовсім втратила лік часу, перш ніж повернутися додому.

Я увійшла в квартиру, зачинивши за собою двері трохи сильніше, ніж слід було. Тиша, що заповнила простір, здавалася натягнутою, як струна, готова луснути від найменшого дотику. Світло у вітальні горіло, а це означало, що хтось був удома. Я сподівалася проскочити у свою кімнату, оминаючи будь-яке зіткнення, але щойно я зробила крок, пролунав знайомий голос.

— Де ти була? — Мій батько, як завжди, почав без прелюдій, його слова прозвучали як команда. Він стояв у дверях кухні, склавши руки на грудях. Поруч, трохи позаду, мати — її обличчя застигло у звичній масці докору.

— На вулиці, — коротко відповіла я, знімаючи куртку.

— На вулиці? О десятій вечора? — Його голос злетів, і я відразу відчула, як піднімається знайома хвиля роздратування.

— Так, на вулиці. Можна подумати, що в нашому районі ходять тільки злочинці, — я різко повернулася до нього, кинувши куртку на спинку стільця. — Я вже не дитина, досить мене контролювати.

— Не дитина? — Батько зробив крок до мене, і його тінь накрила мене. — Тоді поводься як доросла людина. Ти навіть не думаєш повідомляти, де знаходишся. Що, як із тобою щось станеться?

— Вас же не хвилює, що зі мною. Вас більше турбує, щоб сусіди не подумали зайвого. Правда ж? — я примружилася, відчуваючи, як слова самі ллються з язика. Гострі, колючі, але вже незворотні.

Мати зробила крок уперед, як завжди, намагаючись розрядити обстановку.

— Тея, досить. Ми просто хвилюємося. Ти навіть не повечеряла вдома, — її голос був м’якшим, але це тільки злило мене більше.

— Хвилюєтеся? — я розсміялася, але сміх вийшов холодним, як лід. — Вас хвилює тільки те, щоб я відповідала вашим очікуванням. Щоб ніхто не посмів подумати, що в нашій родині не все ідеально.