19

Коли урок закінчився, я підійшла до свого місця й почала збирати підручники, змушуючи себе не озиратися. Спиною я відчувала його присутність — Рейд стояв поруч, мовчки, наче навмисно даючи відчути вагу цієї напруженої тиші. Він чекав. Але я не збиралася піддаватися.

— Сподіваюся, ти не плануєш ускладнювати цей проєкт так, як минулого разу з підготовкою свята, — нарешті промовив він, його голос звучав ліниво, але кожне слово було просякнуте крижаною насмішкою. — Ми обидва знаємо, що результат важливіший за твої “геніальні ідеї”.

Я повільно підняла голову й подивилася на нього, намагаючись утримати на обличчі вираз байдужості, хоча всередині все кипіло. Його впевненість дратувала, його спокій виводило з рівноваги.

— Постараюся не вставляти палиці в колеса твоєму “ідеальному” плану, — відповіла я рівним тоном, кидаючи в сумку останній підручник. — Але, Рейде, не забувай, що це не соло-проєкт. Нас тут двоє.

В його очах промайнув іскристий блиск, куточки губ сіпнулися в насмішці. Він буквально насолоджувався цим, наче конфлікт зі мною був для нього своєрідним спортом.

— Подивимося, хто кого, — кинув він, наче бій уже почався, а я ще навіть не взяла до рук зброї.

У цей момент біля дверей з’явилася Скарлетт. Вона зупинилася, не втрачаючи можливості розглянути нас, мов хижачка, яка знайшла нову гру. Її кроки пролунали надто голосно, коли вона підійшла ближче, усміхаючись так широко, що ця усмішка більше нагадувала виклик.

— Цікаво, що це у вас за бурхлива дискусія? — її голос звучав м’яко, але в очах блиснула хижа іскра. — Ви так жваво обговорюєте, що, здається, це вже не просто робота в парі.

— Не переймайся, Скарлетт, — втрутилася я, перш ніж вона встигла ще глибше заглибитися у свою гру. — Ми з Рейдом чудово справимося. Уж точно краще, ніж будь-хто інший.

Її усмішка стала ширшою, наче моя впевненість тільки підбадьорила її.

— Звісно. Але знаєш, іноді так цікаво спостерігати за… хімією, яка виникає в процесі. Це робить проєкт таким… незабутнім.

Я стиснула ремінь сумки, намагаючись не видати роздратування.

— Єдина хімія, яка мене цікавить, — це успішний результат, — відрізала я, утримуючи погляд прямо на ній.

— Ось і чудово, — її удавано теплий тон різонув слух. — Лана й я вже придумали щось вражаюче. Подивимося, чи ваша команда зможе зробити краще.

Скарлетт розвернулася й пішла з ідеально відточеною ходою. Здавалося, її вихід залишив по собі шлейф напруги, яке тепер неможливо було ігнорувати. Усередині мене закипала злість. Але найбільше дратувало навіть не її поведінка, а те, як Рейд спокійно спостерігав за цим фарсом, наче його це зовсім не стосувалося.

— То що, — різко порушила я мовчання, обертаючись до нього, — давай спробуємо хоч раз працювати без твоїх нескінченних підколів?

Його губи викривила холодна усмішка, а очі примружилися, наче він очікував цього виклику.

— А ти впевнена, що проблема не в тобі? — протягнув він із тією самою насмішкою, від якої хотілося жбурнути в нього підручником. — Інколи здається, що тобі подобається конфліктувати.

Я видихнула, намагаючись стримати роздратування, але його спокій тільки підбурював.

— Мені подобається, коли люди працюють чесно й професійно, — парирувала я. — А якщо хтось бачить у цьому “ворожнечу”, то це його проблеми, не мої.

Він зробив крок ближче, і між нами нависла напруга. Його погляд був крижаним, але водночас пронизливим, майже агресивним. Це була дуель, у якій ніхто не збирався відступати.

— Домовилися, — вимовив він із явним задоволенням від конфлікту. — Подивимося, хто залишиться на плаву.

Я не відповіла, стиснувши сумку ще міцніше. Усередині все буквально кричало: «Не дай йому перемогти.» Але я вже не була впевнена, що це стосується лише роботи. Уже не була.

Наша робота над проєктом більше нагадувала холодну війну, ніж співпрацю. Напруга, яка виникла ще під час підготовки свята, тепер загострилася.

Бібліотека, де ми зустрічалися після уроків, стала полем битви. Книги й зошити розкладалися, як стратегічні карти, а кожна ідея перетворювалася на привід для провокації. Ніхто не хотів поступатися.

Спочатку я намагалася тримати себе в руках, ігноруючи його зухвалі коментарі й саркастичні усмішки. Але чим довше ми працювали, тим важче ставало стримувати себе. Здавалося, він отримував задоволення, підмічаючи кожну мою “помилку”.

Черговий його випад став останньою краплею.

— Теє, не думаєш, що твоє рішення трохи… недоречне? — його тон був настільки зверхнім, що я відчула, як пальці стиснулися в кулак. — Іноді краще обирати більш раціональний підхід, ніж намагатися справити враження.

Я підняла голову й подивилася прямо в його холодні очі. Там не було злості, лише крижана впевненість, яка дратувала ще більше.

— А ти не думав, що, можливо, варто спробувати співпрацювати, замість того щоб постійно критикувати? — запитала я, стримуючи тремтіння в голосі.

Він усміхнувся своєю знайомою усмішкою.

— Співпрацювати? З тобою? — протягнув він. — Може, спершу переглянь свої методи. Іноді здається, що ти більше переймаєшся драмою, ніж результатом. До речі, я краще розумію цей предмет.

Його слова вдарили сильніше, ніж я очікувала. Але перед тим, як я встигла відповісти, з’явилася Скарлетт — плавно, мов за сигналом, і, як завжди, зі своєю викликаючою усмішкою.

— Ну як успіхи? — її голос прозвучав м’яко, але кожне слово містило приховану насмішку. — Сподіваюся, ви змогли домовитися.

Я кинула на неї швидкий погляд. Її присутність завжди викликала в мені дивну напругу, ніби вона насолоджувалася кожною секундою, проведеною поруч із нами.

— Усе чудово, Скарлетт, — відповіла я, натягнувши усмішку. — Ми вже майже завершили обговорення. А як у вас із Ланою?

Її очі спалахнули хитрим блиском, і вона усміхнулася ще ширше.

— О, у нас усе ідеально. Ми на одній хвилі. Це так… полегшує роботу.