17

Тиждень почався з напруженої тиші, що згущувалась у повітрі, мов передвісник грози. Ледве я переступила поріг класу, як відчула на собі десятки невидимих поглядів. Шепіт, перешіптування, приглушений сміх — усе це звучало тлом, ледь приховане вуаллю ввічливості. Щось змінилося, і змінилося кардинально.

Коли я підійшла до свого місця, Лана, наче на пружинах, підскочила до мене, її очі сяяли від передчуття.

— Теє, ти не повіриш! — випалила вона, схопивши мене за руку. — До нас перевелася нова дівчина! Вона просто… неймовірна!

Її схвильований шепіт дратував мене, але я не встигла нічого сказати, як за спиною почувся легкий шелест кроків. Усі розмови в класі миттєво стихли. Я озирнулася — і побачила її.

Дівчина увійшла з такою впевненістю, ніби була тут господинею. Висока, струнка, з ідеальною поставою, вона рухалася легко й плавно, мов тінь, що ковзає водою. Її погляд випромінював самовпевненість, а куточки губ торкалася легка, відточена усмішка, точно розрахована, щоб привертати увагу. Це не було випадковістю. Вона знала, що на неї дивляться. Вона насолоджувалася цим.

— Це Скарлетт, — прошепотіла Лана, нахиляючись до мене й ледве стримуючи захват. — Вона із сусіднього міста. Кажуть, там вона була королевою школи. Уявляєш? Схоже, у тебе з’явилася… конкуренція.

Її слова змусили мене напружитися. Конкуренція? З чого б це? Але десь у глибині душі я розуміла: щось у цій дівчині викликало тривогу. Це була не ревнощі й не страх. Швидше, інстинкт — той самий, що попереджає про наближення хижака.

І тут, ніби підтверджуючи мої здогадки, Скарлетт пройшла повз мене й попрямувала до парт у кінці класу. Я відчула, як серце пропустило удар. Вона сіла поруч із Рейдом. Звісно.

Хоч ми й навчалися у паралельних класах, багато уроків проводили разом, щоб зменшити навантаження на вчителів.

На перерві я намагалася не дивитися в їхній бік, але втриматися було неможливо. Вона сміялася з чогось, що сказав Рейд, нахиляючись до нього, ніби кожне його слово було безцінним. У якийсь момент вона торкнулася його руки, і це рух здалося мені таким природним, що всередині щось кольнуло. Здавалося, вони знайомі цілу вічність, хоча я чудово розуміла, що це не так. Вона грала. І її гра була бездоганною.

До обіду ситуація лише погіршилася. Коли я з підносом прямувала до свого столу, Скарлетт уже сиділа там — і, звісно, поруч із нею був Рейд. Їхній сміх, мов відлуння, лунав у моїх вухах.

— Привіт, Теє, — її голос звучав мелодійно, занадто привітно, щоб бути щирим. Вона дивилася на мене з усмішкою, у якій було більше виклику, ніж дружелюбності. — Я багато про тебе чула. Найстаранніша учениця. Усі кажуть, що ти тут… королева.

Її слова, вимовлені з підкресленою повагою, зачепили мене. Я зробила вигляд, що не звернула уваги, хоча всередині все напружилося.

— Ну, можливо, це перебільшення, — відповіла я рівним голосом, змусивши себе посміхнутися. — Тут багато гідних людей. Не варто робити висновки лише за подібними титулами.

— Звісно, — кивнула вона, її усмішка стала трохи ширшою. — Але, знаєш, мені завжди здавалося, що королевою стає та, хто сама бере своє місце. Чи не так?

Рейд, що сидів поруч, уважно спостерігав за нашим обміном репліками, його очі блищали цікавістю. Він насолоджувався цим видовищем. Його легка усмішка була водночас дратівливою і… захопливою. Він ніби підливав масла у вогонь, очікуючи, коли одна з нас зірветься.

— Ти права, — відповіла я, утримуючи її погляд. — Але іноді місце займає не той, хто його «бере», а той, хто його справді заслуговує.

Її усмішка не зникла, але в очах промайнуло щось схоже на виклик.

— Я люблю виклики, — сказала вона тихо, майже пошепки, але кожне її слово звучало з акцентом.

Я не встигла відповісти, як пролунав дзвінок. Ми розійшлися по своїх місцях, але напруга не зникла. Навпаки, вона висіла у повітрі, тиснучи на мене щосекунди до кінця дня.

До вечора я зіткнулася з Рейдом у коридорі. Він стояв, спершись об стіну, й ліниво гортав щось у телефоні, але, помітивши мене, підняв брову.

— Щось ти виглядаєш надто напруженою, — сказав він, відкладаючи телефон. — Усе через нашу нову зірку?

— Скарлетт? — холодно відповіла я. — Навряд чи.

— Справді? — Його губи розтяглися у лінивій усмішці. — Вона ж вражаюча.

— Можливо, — кивнула я. — Але, як ти сам казав, зовнішність — це лише фасад. Усе вирішує те, що за ним приховано.

Його погляд спалахнув гострим інтересом. Він зробив крок до мене, скоротивши відстань.

— Тоді, можливо, у вас справді є щось спільне, — сказав він тихо, але в його голосі звучав виклик. — Ви обидві вмієте приховувати те, чого не повинні знати інші.

Я відчула, як його слова зачепили мене, але не дозволила собі показати це.

— А ти дивуєш мене, Рейде. Усе-таки ти помічаєш більше, ніж я думала, — відповіла я з легкою усмішкою, хоча всередині все горіло.

Він усміхнувся, ніби визнав мене гідним суперником, і розвернувся, йдучи.

— Хто-хто, а ти точно розумієш, як важливо, щоб за фасадом було щось справжнє, Теє.

Його постать зникла за рогом, а я залишилася, відчуваючи, як його слова зачіпають мене за живе. Це був лише перший день, а гра вже почалася.