13

Вечір перед святом огорнув зал сріблястим мерехтінням гірлянд, а запах свіжої хвої ніби пробуджував дитячі спогади про зимові дива. Тіні сніжинок, що кружляли по стінах від світла, створювали ілюзію живого танцю. Світлове оформлення, яке організував Рейд, перетворило приміщення на місце, де реальність і казка злилися воєдино.

Я стояла біля ялинки, розглядаючи кожну деталь нашої роботи. Вогники, наче маленькі зірочки, ховалися серед гілок, а кулі виблискували, відбиваючи світло, неначе приховані таємниці. Але відчуття спокою обірвалося, коли я почула знайомий голос.

— Ну що, вражає? — його усмішка сяяла не менше, ніж вогні на ялинці. — Зізнайся, я перевершив себе.

Я повернулася, схрестивши руки на грудях, готова до чергового раунду нашого вічного спору.

— Вражає, — кивнула я спокійно, — але свято — це не лише світлове шоу. Люди мають відчути атмосферу, а не просто милуватися ілюзіями.

Його усмішка стала гострішою, погляд — холоднішим.

— Ти завжди так робиш, — у його голосі звучав сарказм, гострий, як лезо. — Завжди перетворюєш щось просте на свою велику місію. Але іноді достатньо просто змусити людей захоплюватися.

— Захоплюватися? — перепитала я, відчуваючи, як усередині спалахує роздратування. — Тобі важливо, щоб люди захоплювалися тобою, а не святом, правда?

Він зробив крок ближче, і тепер між нами залишилося лише кілька сантиметрів. Його очі, холодні й пронизливі, вп’ялися в мої.

— Тея, забудь про свою пихатість. Завтра ніхто не згадає, хто стояв біля ялинки й обурювався, а от те, що я зробив, залишиться в пам’яті. Зрозуміла?

Кожне його слово звучало, як виклик, але я не відвела погляду, навіть коли напруга стала майже нестерпною.

— Побачимо, — видихнула я, утримуючи його крижаний погляд. — Завтра все стане зрозуміло.

Він хмикнув, ніби я сказала щось смішне, розвернувся й пішов, залишаючи за собою відчуття пригнічувальної впевненості у своїй правоті. Я дивилася йому вслід, відчуваючи, як усередині кипить злість. Він ніколи не слухав, ніколи не бачив далі власного его.

На наступний день атмосфера наповнилася нервовим очікуванням. Метушня учнів, запахи випічки, приглушений сміх учителів із чашками кави — усе це створювало ілюзію спокою перед бурею. Але я знала, що буря неминуча. Її ім’я було Рейд.

Коли я зайшла до зали, він уже був там. Його силует виділявся на тлі мерехтливого світла, а різкі рухи рук свідчили про те, що він доводить своє шоу до досконалості. Він помітив мене, але одразу не заговорив, лише кинув швидкий погляд через плече.

— Ну що, готова побачити, як усе працює ідеально? — його голос звучав, як виклик.

Я підійшла ближче, зберігаючи зовнішній спокій.

— Готова побачити, як усе не зірветься, — відповіла я стримано. — Сьогодні не час для наших суперечок, Рейд.

— Нарешті ти щось зрозуміла, — він усміхнувся, але в його усмішці було більше колючок, ніж тепла.

Я вирішила не піддаватися на його провокації. Сьогодні головне — свято, а не наші розбіжності. Але одне я знала точно: його тріумфальна впевненість ще зіграє з ним злий жарт.

Коли вечір настав, зал ожив. Світлове шоу Рейда дійсно виявилося вражаючим. Промені світла, ковзаючи по стінах і стелі, перетворили простір на щось чарівне. Гірлянди переливалися, створюючи відчуття снігового вихору, а музика наповнювала зал тонкою вібрацією, що пробирала до мурашок.

Я стояла осторонь, спостерігаючи, як діти в костюмах захоплено обговорюють свої номери, а дорослі з усмішками кивають одне одному. Це було саме те, чого я хотіла. Атмосфера свята. Тепло, радість, відчуття чогось справжнього.

Рейд з’явився поруч несподівано.

— Ну? — його голос, низький і самовпевнений, пролунав майже біля вуха. — Зізнайся, що це краще, ніж ти очікувала.

Я повернулася до нього, зустрівши його насмішливий погляд.

— Красиво, — визнала я, — але це заслуга всіх, а не лише твоїх світлових ефектів.

Він усміхнувся, але цього разу в його погляді з’явилося щось інше. Можливо, задоволення від того, що ми разом створили щось справді вартісне.

— Можливо, ти маєш рацію, — сказав він тихо, майже без звичного сарказму. — Це справді вийшло… вражаюче.

Я завмерла, вражена його зізнанням. Він ніколи нічого не визнавав, якщо це не стосувалося його особисто. Але перш ніж я встигла щось відповісти, він знову надягнув свою звичну маску.

— Але не розслабляйся. У тебе попереду ще багато роботи, щоб наздогнати мене.

Я засміялася, але всередині щось змінилося. Можливо, вперше за весь цей час я побачила в Рейді не лише зарозумілого суперника, але й людину, з якою, незважаючи на все, у мене було більше спільного, ніж я думала.

Коли зал наповнився людьми, він перетворився на живу казку. М’яке світло гірлянд обвивало стіни, наче виткане зі снігу й зірок. Дзеркальні сніжинки на ялинці переливалися, відбиваючи світло, створюючи враження, що приміщення дихає магією. Музика — спершу тиха, ледь відчутна, — поступово посилювалася, занурюючи всіх в атмосферу зимового свята.

Учні кружляли по залі, сміючись і фотографуючись біля ялинки, вчителі схвально кивали, обговорюючи вдалі декорації, а хтось із молодших школярів намагався доторкнутися до блискучих прикрас, поки їхні старші друзі відтягували їх назад із грайливими усмішками. У повітрі витав аромат гарячого шоколаду й пряників, а дзвін келихів із соком і лимонадом лише додавав жвавості тому, що відбувалося.

Я стояла осторонь, спостерігаючи за цим хаосом, який здавався мені ідеальним. Усе, що ми з Рейдом робили останні дні, нарешті набуло сенсу. Світлове шоу розпочалося рівно в призначений час, і зал завмер у тиші, яку розривали лише подихи захоплення. Промені світла, що змінювали кольори й форми, оживили ялинку, перетворивши її на центр нашого маленького світу. Це було настільки красиво, що навіть я, усіма силами намагаючись зберегти нейтральний вираз обличчя, не змогла стримати легкої усмішки.