12

Після репетиції, коли зала майже спорожніла, Рейд залишився стояти біля пульта, уважно перевіряючи техніку. Його рухи були зосередженими, але я помітила дещо показне: ніби він спеціально затримується, щоб нагадати всім — цей проєкт під його контролем. Його постать, освітлена м’яким світлом із вікна, надто ідеально вписувалася в цей момент його переваги.

Я вже збиралася йти, але він раптом обернувся, і його погляд ніби прикував мене на місці.

— Тея, — його голос пролунав холодно, з ледве помітною ноткою насмішки, — ти ж не збираєшся знову «доповнювати» оформлення, правда? Нам потрібна узгодженість, а не твої імпровізації.

Його слова вдарили, наче крижаний вітер, і я відчула, як всередині закипає роздратування. Звісно, він завжди знайде спосіб нагадати мені, що, на його думку, я не вписуюся в його ідеальну картинку.

— Я казала, що готова до компромісу, — мій голос звучав спокійно, але всередині я вже прокручувала сотні ідей, як переробити все на свій лад. — Але це не означає, що я буду виконувати кожну твою примху.

Рейд примружився, ніби намагався пробити мене своїм поглядом. Його обличчя стало ще суворішим, а тон — різкішим.

— Іноді твоя впертість межує з дитячою впертістю, — сказав він, усміхнувшись. — Таке враження, що ти більше хочеш щось довести мені, ніж зробити гарне свято.

Його слова зачепили мене, але я швидко взяла себе в руки.

— Може, варто подивитися у дзеркало, Рейд, — відповіла я з удаваною легкістю. — Або ти не можеш визнати, що твої ідеї далеко не еталон? Хоча ні, це ж надто складна думка, правда?

Він усміхнувся ще ширше, і від його крижаного погляду в мене по спині пробігли мурашки.

— Знаєш, — промовив він, стримуючи сарказм, — результат говорить сам за себе. Мені не потрібно нікому нічого доводити.

Ми стояли один навпроти одного, немов два суперники, готові до фінального раунду. Напруга в повітрі була майже відчутною. Я знала, що він ніколи не поступиться, навіть якщо доведеться піти на крайні заходи. Але й я не збиралася відступати.

— Побачимося на фінальній репетиції, — сказала я, зухвало піднявши підборіддя.

— Побачимося, — його голос був крижаним, а погляд — гострим, наче ніж.

Я вийшла із зали, відчуваючи, як роздратування закипає всередині, погрожуючи вихлюпнутися назовні. Кожен його погляд, кожне слово — ніби розраховане на те, щоб зламати мене, але замість цього я лише сильніше відчувала бажання довести йому протилежне.

Наступного ранку він знову був там, біля ялинки. Його увага була прикута до світла і проводів, а рухи були швидкими й чіткими, ніби він працював наодинці. Мене він навіть не помітив, ніби я була частиною декорацій.

Я підійшла до прикрас, намагаючись не дивитися в його бік, але відчуття його присутності було задушливим. Він ніби створював невидиму стіну, що розділяла нас, і я не могла зрозуміти, що дратувало більше — його ігнорування чи це нав’язливе відчуття, що він усе контролює.

Коли робота добігла кінця, він оглянув результат, і його обличчя ледь пом’якшилося — але лише на мить. Він кивнув, ніби все пройшло за його сценарієм, а потім повернувся до мене з тим самим крижаним виразом.

— Думаєш, ти єдина, хто тут працював? — не витримала я. — Або твій план був настільки ідеальним, що мій внесок взагалі не має значення?

Він усміхнувся й подивився на мене з виглядом людини, якій не потрібно виправдовуватися.

— Якщо ти хочеш отримати похвалу, — промовив він, ніби з нудьгою, — вважай, що ти впоралася. Але результат усе одно був би таким, яким я задумав.

Моє роздратування спалахнуло з новою силою.

— Чудово, Рейд, — я дивилася йому прямо в очі, ледве стримуючи гнів. — Але не забувай, що саме завдяки моїй «допомозі» це свято стане не просто набором вогників. Без мене твій проєкт був би порожньою обгорткою.

Він хмикнув, і в його погляді з’явилося щось викличне, ніби він хотів ще сильніше мене розізлити.

— Побачимо, хто це помітить, — кинув він тихо, майже пошепки, але його слова відгукнулися в моїй голові.