11

Ми обидва стояли серед сяючих вогнів, оточені нашою новорічною казкою, але навіть цей момент, який міг би бути мирним, дихав напругою. Повітря між нами здавалося густим від прихованих викликів, і кожне слово, кожен погляд ніби били іскрами, залишаючи опіки.

Я відчула, як до горла підступає роздратування, але намагалася тримати себе в руках. Не встигла я відвернутися, як до нас підійшли кілька однокласників, їхні очі світилися захопленням.

— Друзі, це просто неймовірно! — вигукнула Кейт, дивлячись на ялинку та мерехтливі вогники. — Ви так круто попрацювали!

Вона сказала це всім, але Рейд, як завжди, сприйняв слова як особисту похвалу. Він нахилив голову, ніби вже звик до того, що його хвалять, і кинув на мене погляд, повний самовдоволення.

— Ну, ми старалися, — протягнув він із лінивою посмішкою, наче вся заслуга була лише його.

Я зробила вигляд, що не помічаю цього, й звернулася до друзів, підбираючи слова так, щоб підкреслити, що це наша спільна робота.

— Це лише початок. Завтра ми додамо більше прикрас, щоб атмосфера стала ще більш чарівною. Є багато дрібниць, які потрібно доопрацювати.

Кейт завзято кивнула, але решта однокласників не могли не помітити наше ледь приховане протистояння. Їхні погляди металися від мене до Рейда, ніби вони чекали, хто перший здасться. Але це була не моя гра. І точно не його перемога.

Учителі заглянули, щоб оцінити наше оформлення. Схвальні кивки додали всім впевненості. Поки інші обговорювали деталі, я відчувала, як Рейд невідривно стежить за кожним моїм рухом.

— Гаразд, друзі, — сказав він, дочекавшись, поки шум стихне, — завтра ввечері репетиція звуку та освітлення. Є кілька ідей, як покращити шоу.

Він сказав це так, ніби весь цей захід тримається виключно на його плечах. Моє роздратування спалахнуло з новою силою, але я відповіла спокійно, майже м’яко:

— Звісно. Але не забувай, що ми ще не доробили півдюжини дрібниць, які не стосуються твого світлового шоу.

Я навмисне наголосила на «ми», щоб нагадати, що він — лише частина команди. Рейд трохи примружився, кутики його губ смикнулися в посмішці.

— Звичайно. Ти ж у нас спеціаліст із деталей, Тея.

Його голос був настільки їдким, що в мене перехопило подих, але я швидко взяла себе в руки.

— А ти зі самореклами, так? — кинула я, не втримавшись, але додала солодку посмішку, щоб фраза звучала м’якше, ніж колючість, яку я дійсно хотіла випалити.

На мить між нами запанувала тиша. Решта розходилися, захоплені своїми завданнями, але ми ніби застигли в центрі цього снігового вихору. Я бачила, як у його очах блиснув виклик.

Коли зал спорожнів, я підійшла до вікна, спостерігаючи за сніжинками, які повільно осідали на темну землю, перетворюючи її на м’яке біле покривало. Все навколо здавалося таким спокійним, майже чарівним. Але спокій був оманливим.

Я відчула його присутність ще до того, як він заговорив. Його голос, глибокий і низький, звучав майже як шепіт:

— Знаєш, ти занадто стараєшся. Іноді це виглядає… відчайдушно.

Я обернулася, зустрічаючи його погляд. Його обличчя було спокійним, але в очах плескався той вогонь, який завжди дратував мене своєю самовпевненістю.

— А тобі, мабуть, складно уявити, що хтось може просто хотіти зробити щось добре, — сказала я тихо, але мій тон був колючим.

Його губи вигнулися в ліниву посмішку.

— Можливо. Або ти просто хочеш комусь щось довести.

Я зробила крок ближче, відчуваючи, як злість піднімається всередині мене, і схрестила руки на грудях.

— А може, це ти намагаєшся довести, що незамінний? — мій голос став тихішим, але в ньому звучав крижаний виклик.

Його усмішка стала ширшою, але тепла в ній більше не було.

— Вважай, як хочеш, — сказав він, відступаючи на крок назад. — Завтра побачимося на репетиції. Постарайся не спізнитися.

Він розвернувся і вийшов, залишивши мене наодинці з моїми думками. Його слова залишилися висіти в повітрі, як холодний слід на замерзлому вікні.

Сніжний вечір знову огорнув базу тишею, але всередині мене все кипіло.

Вранці, коли я вийшла на прогулянку, все навколо сяяло, ніби ніч обсипала землю діамантовим пилом. Сонце, пробиваючись крізь тонкі снігові хмари, блищало на пухнастих заметах, надаючи всьому майже магічного вигляду. Але це спокій було оманливим — я знала, що попереду на мене чекає нова зустріч із Рейдом, і з кожним кроком по хрусткому снігу передчуття цього моменту наростало, змушуючи серце битися трохи швидше.

У їдальні панувала легка метушня: вчителі обговорювали деталі святкової програми, однокласники жваво ділилися враженнями від підготовки. Лана, як завжди, говорила голосніше за всіх, її ідеї щодо костюмів та конкурсів наповнювали повітря передчуттям. Я взяла чашку гарячого шоколаду й сіла поруч із нею, намагаючись відволіктися.

— Тея, — Лана усміхнулася, дивлячись на мене, — уяви, як усе буде гарно! Ви з Рейдом виконали колосальну роботу. Це свято точно буде найзапам’ятовуванішим.

— Сподіваюся, — відповіла я стримано, але її слова зачепили мене. Робота з Рейдом, його вічна впевненість у тому, що він кращий, змушували кожну деталь нашої підготовки відчуватися як поле бою.

Але, звісно, спокій тривав недовго. Рейд увійшов до їдальні зі своєю звичною впевненістю — пряма спина, впевнені кроки, і, звісно, ця усмішка, від якої у мене мимоволі стискалося серце. Він підійшов до нашого столу, його погляд був прикований лише до мене.

— Тея, — його голос прозвучав рівно, але в ньому було щось, що змусило мене підняти очі. — Нам потрібно дещо обговорити перед репетицією.

Я зустріла його погляд, намагаючись приховати роздратування.

— Звісно, — коротко відповіла я, відкладаючи чашку.

Ми вийшли до коридору, залишивши жваву їдальню позаду. Він запропонував прогулятися вздовж бази, і я, хоч і неохоче, погодилася. Холодний вітер бив у лице, але я намагалася зосередитися на розмові.