10

Наступного дня ми почали працювати з таким напруженням, що повітря в кімнаті здавалося наелектризованим. Вона була просторою, з високими стелями та великими вікнами, крізь які струменіло холодне зимове світло. На підлозі стояли коробки з гірляндами, кулями, сніжинками та іншими новорічними прикрасами, а в кутку височіла ялинка, така велика, що її верхівка майже торкалася стелі. Але навіть у цьому просторі здавалося, що повітря на двох із Рейдом не вистачало.

Я стояла біля однієї з коробок і, відчуваючи його погляд на собі, трохи сильніше грюкнула кришкою. Він, звісно, мовчав. Тиша в кімнаті була не просто тишею, а своєрідним мінним полем — будь-яке слово могло стати початком чергової суперечки.

— Почнемо з ялинки, — нарешті сказала я, нарочито спокійно, але мій голос усе одно видав напруження. Я кивнула в бік дерева. — Її варто привести до ладу.

Рейд лише підняв брову, а потім, ліниво оглянувши дерево, відповів:

— Чудово. Я займуся освітленням. Справжнім шоу.

Він підійшов до коробки з гірляндами, і я помітила, як його пальці впевнено пробіглися по кнопках панелі управління, ніби він уже все продумав. Це мене дратувало.

— Не впевнена, що купа миготливих лампочок — це те, що потрібно, — зауважила я, піднімаючи підборіддя. — Люди мають відчувати магію, а не сліпнути від твого “шоу”.

— Магія? — Він повернувся до мене, схрестивши руки на грудях, ніби я запропонувала щось абсурдне. — Ніхто навіть не помітить цих твоїх сніжинок, якщо все виглядатиме нудно.

Я стиснула губи, обдумуючи відповідь. Але сперечатися далі? Це означало визнати, що він мене зачіпає.

— Гаразд, — кинула я, піднявши підборіддя. — Тільки не нарікай потім, якщо всі скажуть, що це виглядало дешево.

Його усмішка була короткою, майже непомітною, але в ній читався насмішкуватий тон.

Ми працювали мовчки, кожен із подвійним завзяттям. Я розвішувала на гілках сріблясті кулі й сніжинки, додаючи штучний сніг. Рейд тим часом підключав освітлювальне обладнання, не забуваючи голосно грюкати дверцятами шафок або бурмотіти собі під ніс, як “геніально” у нього все виходить.

Однокласники заходили подивитися на наш прогрес і шепотілися біля дверей. Їхня цікавість дратувала. Здавалося, наш конфлікт став для них безкоштовною розвагою, і вони ловили кожен наш рух, очікуючи нового зіткнення.

Коли основні прикраси були готові, Рейд підключив гірлянди і, не потрудившись попередити, різко вмикнув світло. Миготливі вогні наповнили кімнату яскравими спалахами, ніби це була не зимова казка, а рекламний ролик нічного клубу. Вогні відбивалися у кулях і сніжинках, руйнуючи всю атмосферу, яку я намагалася створити.

— Як тобі? — Його голос пролунав позаду, і я обернулася. Він стояв, трохи нахиливши голову, в його очах читалася насмішка, а в голосі звучала впевненість, ніби його робота була шедевром.

— Це… занадто, — відповіла я, стримуючи бажання закотити очі. — Тобі не здається, що це більше схоже на цирк, ніж на Новий рік?

— Зате яскраво, — відказав він. — Ти ж не проти, якщо глядачі це запам’ятають?

Я схрестила руки на грудях і примружилася.

— Запам’ятають, як мігрень, — з’їдливо відповіла я. — Сподіваюся, вчителі оцінять твою “геніальність”.

Він усміхнувся, але в його усмішці була сталь. Здавалося, мої слова його тільки більше заохотили.

— Тео, може, досить захищати свою милу зимову казку? Іноді треба трохи ризику, щоб створити щось вартісне.

Я зробила крок ближче, відчуваючи, як мої пальці стискаються в кулаки.

— Ризик? — тихо запитала я, майже пошепки. — Це називається хаос. Ти навіть не намагаєшся зрозуміти, що люди хочуть побачити.

— А ти знаєш, так? — Він трохи нахилився вперед, його погляд став хижим. — Ну, доведи.

Це був виклик. Справжній, в упор. І я знала, що не можу дозволити йому перемогти.

Я підійшла до дерева, зняла пару його різнокольорових вогників і акуратно розмістила кілька своїх сніжинок, додаючи до світла м’які, приглушені тони. Зала ніби перетворилася — вогні більше не били в очі, а ніжно освітлювали кімнату, відбиваючись у сніжинках. Я відчула, як напруга в кімнаті трохи спала.

Рейд мовчав. Але, стоячи позаду, я бачила, що він спостерігає за моїми діями. Його погляд був не холодним і не роздратованим, а скоріше… задумливим.

— Знаєш, — нарешті сказав він, його голос прозвучав несподівано спокійно. — Це… не так вже й погано.

Я обернулася, і наші погляди зустрілися. На якусь мить я подумала, що він збирається щось додати. Але він, як завжди, зруйнував момент своєю фірмовою усмішкою.

— Але це не означає, що ти виграла, — кинув він, відступаючи на крок.

— Звісно, ні, — відповіла я, усміхнувшись у відповідь. — Просто нагадала тобі, як виглядає справжнє свято.

Ми стояли в освітленій кімнаті, оточені блиском ялинкових прикрас і новорічним теплом. Але між нами все ще палав крижаний вогонь суперництва.