19

Ми з Рейдом продовжували сперечатися, приховуючи роздратування за масками холодної стриманості. Але з кожною новою фразою, кожним поглядом, кинутим мимохідь, я відчувала, як ця гра перетворюється на щось більше. Це протистояння не завершиться легким компромісом — на кону було занадто багато гордості. Учитель запропонував ще кілька ідей, і я, зберігаючи видимість незворушності, кивала, ніби справді готова їх розглянути. Насправді ж, усередині мене все ще вирувало.

Рейд, як завжди, залишався крижаним. Він невимушено робив нотатки у своєму блокноті, ніби підбиваючи підсумки чергового раунду нашого негласного поєдинку. Решта учнів і вчителів намагалися зосередитися на обговоренні, але їхні погляди постійно ковзали в наш бік. Ми наче стали живим магнітом для їхньої уваги — не словами, а тим напруженням, яке, здавалося, буквально вібрувало в повітрі.

Коли нарешті оголосили перерву, я вийшла з кімнати, відчуваючи, як зимове повітря різко охолоджує гарячі щоки. База занурилася в напівтемряву, але сотні маленьких лампочок, розвішаних на гілках ялин, мерехтіли, наче зірки, створюючи відчуття зимової казки. Здавалося, все навколо дихало Різдвом — аромат хвої, скрип снігу під черевиками, шепіт вітру. Але я ледь могла вловити цю магію. Усі мої думки були зайняті Рейдом.

Я прискорила крок, прямуючи до своєї кімнати, намагаючись приборкати кипляче всередині роздратування. Але за спиною почулися знайомі кроки, і я одразу зрозуміла, хто це. Він підійшов настільки тихо, що, коли заговорив, я ледь не здригнулася.

— Не втомилася ще від цієї “гри”? — його голос був рівним, як завжди, але в ньому звучали інтерес і зверхність. Цей тон він залишав спеціально для мене.

Я обернулася, намагаючись зберегти спокій, але його крижані очі зустріли мій погляд із таким спокійним викликом, що всередині спалахнув новий сплеск гніву.

— Ні, — відповіла я, піднімаючи підборіддя. — Насправді, мені це навіть подобається. Ти хоча б змушуєш мене ставати кращою. От тільки шкода, що сам лише здаєш позиції.

Його губи ледь здригнулися в легкій усмішці, і він примружився, ніби я сказала щось особливо кумедне.

— Прекрасно, Тея, — його голос став нижчим, і я вловила в ньому майже шепіт. — Я так і думав, що ти не здасися. Але не тіш себе ілюзіями. Перемоги ти все одно не отримаєш.

Ми стояли обличчям до обличчя. Холод зимового вечора обпікав шкіру, але це було ніщо порівняно з тим вогнем, який вирував між нами. Кожен його погляд, кожне слово були відкритим викликом. Але я не збиралася відступати.

— Я й не розраховую на твоє схвалення, — кинула я, зустрічаючи його погляд із крижаною впевненістю. — Воно мені не потрібне.

Його обличчя на секунду змінилося. Я помітила, як у його очах майнула якась інша емоція, але він швидко приховав її за насмішливою усмішкою.

— Побачимося завтра, Тея, — промовив він спокійно, розвертаючись і йдучи, ніби цей раунд залишився за ним.

Я стояла й дивилася йому вслід, спостерігаючи, як його фігура розчиняється в напівтемряві бази. Усередині все кипіло. Я не могла програти. Це свято мало стати тріумфом, а не черговою ареною для його зверхності.

Наступного ранку сніг сяяв на сонці, відбиваючи яскраві промені, які робили пейзаж майже осліпливим. Морозний ранок бадьорив, і база починала оживати — всюди чулися кроки, сміх, голоси. Я спустилася в хол, готова почати новий день, але, як я й очікувала, Рейд з’явився першим.

Він стояв на сходах, злегка нахиливши голову, ніби випадково зупинився, але я знала — це не випадковість. Він спеціально чекав мене, щоб іще раз нагадати, що цей ранок — його шанс.

— Сподіваюся, ти готова, — його голос був легким, але в словах відчувалася прихована загроза. — Сьогодні все має бути за планом. Домовилися?

Я повільно піднялася сходами, зупиняючись поруч із ним, і усміхнулася. Моя усмішка була спокійною, але в ній читалася незгода.

— Звісно, Рейде, — промовила я з удаваною легкістю. — Тільки не розраховуй, що твій план залишиться без змін. Якщо він взагалі коли-небудь був твоїм.

Його очі спалахнули. Це було те, чого він чекав. Кожен наш діалог, кожен погляд тільки загострювали цю гру, перетворюючи її на постійне поле бою.

— Побачимо, — тихо сказав він із легкою усмішкою. Його слова прозвучали як обіцянка.