8

Час для обговорення був призначений на післяобідній час, але ранок обіцяв бути насиченим: прогулянки засніженими лісовими стежками, катання на лижах і загальний захват від зимової казки, яка, здавалося, ожила навколо нас. Усе це мало освіжити голову перед тим, як знову опинитися в одній кімнаті з Рейдом.

На вулиці все виглядало, як на листівці: легкий мороз щипав щоки, сніг приємно рипів під ногами, а сонце пробивалося крізь снігові гілки, додаючи пейзажу трохи магії. Наші однокласники розбіглися хто куди: хтось із радістю падав у сніг, хтось весело закидав один одного сніжками. Навіть учителі, зазвичай суворі, стояли осторонь, з усмішкою спостерігаючи за нашими зимовими витівками, ніби теж піддалися святковому настрою.

Я прямувала до лижної траси разом із Ланою та ще кількома хлопцями, сподіваючись, що Рейд займе себе чимось на іншому кінці бази. Але доля, як завжди, вирішила інакше.

Він з’явився на схилі з тією самою самовпевненою міною, яку мені завжди хотілося стерти з його обличчя. Ідеальна техніка, впевненість у рухах — усе це виглядало так, ніби він заздалегідь вирішив: тут він теж буде найкращим.

— Навіть на лижах він умудряється демонструвати свою зверхність, — пробурмотіла я, спостерігаючи, як він проїжджає повз нашу групу, ніби нас зовсім не існувало.

Лана тихо засміялася, вловивши мій настрій:

— Ну, визнай, він вправний.

— Лано, у світі й так вистачає снобів, щоб я ще й цьому робила компліменти, — відповіла я, кивнувши в бік Рейда, який саме обернувся, ніби почув наш діалог.

Не встигла я відвести погляд, як він під’їхав ближче, із легкою посмішкою, яку мені неймовірно хотілося стерти:

— Насолоджуєшся прогулянкою, Тея?

У його тоні відчувався прихований виклик, ніби він заздалегідь знав, що будь-яка моя відповідь буде йому до смаку.

— Ще й як, — я натягнуто посміхнулася, удаючи байдужість. — А ти? Вирішив довести, що і на лижах тобі немає рівних?

— Просто насолоджуюся моментом, — його голос був холодним, як зимове повітря, але спокійним. — Може, і тобі варто спробувати не сприймати все як змагання?

Я примружила очі.

— Ти — і не сприймати як змагання? Рейде, ми обидва знаємо, що для тебе це спорт — бути кращим у всьому.

На мить його обличчя стало серйозним, але потім він легко відштовхнувся лижами від снігу і, зневажливо усміхнувшись, зник за деревами. Його фігура розчинилася між соснами, ніби ця коротка розмова була черговою демонстрацією його сили.

— Ну, він хоча б відповів спокійно, — засміялася Лана. — Зазвичай ти змушуєш людей кипіти.

— Хай думає, що виграв, — кинула я, прямуючи до початку траси, щоб поїхати за ним.

Лижний спуск освіжав, але напруга не відпускала. Навіть тут, серед зимової краси, я відчувала, що зіткнення з ним неминуче. І все це здавалося не підготовкою до обговорення, а справжньою війною.

Після обіду ми зібралися в загальній вітальні. Кімната була затишною: м’яке світло, яке лилося з великих вікон, запалені свічки на каміні та гілки ялинки, що наповнювали повітря свіжим ароматом, створювали атмосферу зимового тепла. Але для мене це були лише декорації для чергового раунду протистояння.

Рейд сидів навпроти, переглядаючи свої записи з таким виглядом, ніби мене тут взагалі не існувало. Але я знала краще. Його погляд, який на мить затримався на мені, був таким же колючим, як завжди.

— Отже, — я привернула увагу до себе, склавши руки на столі, — пропоную почати з декорацій. Зал має бути оформлений у зимовому стилі: снігові гірлянди, ялинкові вінки, сяючі сніжинки. Це створить справжню святкову атмосферу.

Рейд підняв погляд, і в його очах я помітила ледь прихований насмішкуватий вогник.

— Сніжинки і вінки — це мило, — протягнув він, роблячи паузу, ніби зважуючи кожне слово, — але, може, варто щось більш динамічне? Лазери, світлові ефекти, гучна музика?

Його голос звучав рівно, але я відчула, як під шкірою закипає роздратування. Звісно, він знову намагався перекроїти все під себе.

— Лазери? — Я нахилила голову, зобразивши здивування. — Пробач, Рейде, але це новорічне свято, а не нічний клуб. Ми хочемо створити затишну атмосферу, а не виставу технологій.

— Затишну? — Він усміхнувся. — Можливо, ти недооцінюєш, наскільки люди люблять щось вражаюче. Або, може, ти просто боїшся вийти за рамки свого стилю?

— Вийти за рамки? — я усміхнулася, відчуваючи, як мій голос набуває гостроти. — Якщо я і виходжу за рамки, то точно не заради того, щоб іти за твоїми ідеями.

Він трохи відкинувся назад, його погляд був холодним, але не злим — скоріше, спостережливим, ніби він насолоджувався моїм роздратуванням.

— Як скажеш, Тея.

Учитель перервав нашу перепалку, запропонувавши компроміс, але напруга, що висіла між нами, нікуди не зникла. Для всіх це було просто обговорення. Але для нас із ним — тихе поле бою, де ніхто не збирався поступатися.