7

Наступного ранку нас зустріло осліпливе сяйво свіжого снігу. Усе навколо здавалося недоторканним, ніби ніч укрила базу білим покривалом, підготовленим спеціально для чогось важливого. Мороз щипав щоки, холодне повітря бадьорило й пробуджувало, а аромат хвої змішувався із запахом дров’яного диму, що виходив із труби їдальні. Це був ідеальний зимовий день, вирваний із казки. Але всередині мене не було й натяку на казковість — лише напруга, що з кожним кроком нагадувала: попереду ще одна битва.

Світло з вікон їдальні було м’яким і теплим, як обіцянка затишку, але щойно я вийшла на територію бази, мій погляд сам собою упав на Рейда. Він стояв на подвір’ї, оточений однокласниками. Його легка, ненав’язлива усмішка й невимушеність привертали увагу. Він сміявся, злегка мружачись від сонячного світла, що відбивалося від снігу, і, здавалося, у цей момент усе оберталося навколо нього.

На мить наші погляди зустрілися. Я помітила цю іскру в його очах — він чекав цього моменту. І його усмішка трохи змінилася, стала викликом.

Зробивши вигляд, що не помітила його, я пройшла далі, до їдальні. Всередині все дихало теплом: запах какао й гарячого шоколаду наповнював повітря, однокласники сміялися, обговорюючи майбутній день. У дальньому кутку біля вікна я побачила Лану, яка, розмахуючи термосом, махала мені рукою. Вона вже зібрала навколо себе групу молодших учнів, які з благоговінням слухали її розповіді.

— Тея! — закричала вона, коли я підійшла ближче. — Хочеш какао? Чи ти сьогодні надто зайнята тим, щоб знищити свого суперника?

Я усміхнулася, опускаючись на стілець.

— Звісно, хочу. Але щодо знищення… це не займе багато часу, — відповіла я з холодною впевненістю.

Але тепла атмосфера їдальні не встигла мене заспокоїти. Щойно я зробила перший ковток какао, як двері відчинилися, і зайшов Рейд. Його кроки, як завжди, були неквапливими, а погляд — надто впевненим. Навіть його поява ніби наповнила повітря електрикою, змусивши частину однокласників повернутися й подивитися на нього.

Він пройшов повз, ніби ніхто навколо не заслуговував на його увагу, і зупинився прямо біля мого столу.

— Привіт, Тея, — сказав він спокійно, але в його голосі читалося щось гостре, майже загрозливе.

Я підняла голову, приховуючи роздратування за ввічливою усмішкою.

— Рейд, — відповіла я, кивнувши. — Щось сталося?

Він нахилився трохи ближче, так, що його голос почув лише я, але вираз обличчя залишався байдужим.

— Сподіваюся, ти не передумала щодо нашого плану. Можливо, варто трохи спростити програму? Деякі ідеї, які ти надіслала на пошту… ну, вони звучать дещо амбітно, чи не так?

Його слова прозвучали як легкий сарказм, але я прекрасно знала, що він робить. Він намагався поставити під сумнів мій план, мою впевненість, змусити мене захищатися.

Я повільно відставила чашку й подивилася йому прямо в очі.

— Дякую за пораду, Рейде, але я думаю, що впораюся. Мої ідеї нададуть святу справжньої атмосфери Різдва, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав так само спокійно, як його.

Він трохи нахилив голову, і в куточках його губ промайнула усмішка.

— Сподіваюся, що так. Було б… шкода, якби всі розчарувалися, чи не так?

Я стиснула кулаки під столом, щоб не показати, як його слова зачепили мене. Він випробовував мене, шукав тріщини в моїй впевненості.

— Рейде, якщо хтось і здивується, то це ти, — мій голос був крижаним, але в ньому не тремтіла жодна нота. — Це свято буде найкращим, яке ти будь-коли бачив. І це буде моя заслуга, а не твоя.

На мить його очі блиснули. Це було не роздратування, а скоріше азарт. Він насолоджувався цим, ніби наші суперечки були для нього єдиною по-справжньому цікавою справою на цій базі.

— Побачимо, — тихо сказав він, і його слова прозвучали швидше як обіцянка, ніж загроза.

Ми обоє замовкли, але напруга повисла в повітрі. Вона була майже відчутною, ніби все навколо завмерло, очікуючи, хто з нас першим піде в атаку.

У цей момент до зали зайшла вчителька. Вона підійшла до нас, з легкою усмішкою оглядаючи стіл.

— Тея, Рейде, бачу, ви вже обговорюєте плани. Чудово, саме це нам і потрібно. Постарайтеся провести день продуктивно, у нас із вами великі плани, — сказала вона з обов’язковим ентузіазмом, але в її погляді було щось більше, ніби вона чудово розуміла, що між нами відбувається.

Рейд кинув на мене останній погляд — крижаний, але з натяком на приховану іскру — і попрямував до виходу. Його кроки, як і завжди, звучали, ніби він тільки-но виграв цей раунд.

Але він помилявся. Він іще не знав, що ця битва лише починається.