5

Ми почали працювати в повній, важкій тиші. Сиділи навпроти один одного, як вороги на переговорах, роблячи записи, удаючи, що кожен кинутий з-під лоба погляд не залишає невидимих опіків. Я відчувала, як він стежить за кожним моїм рухом, шукаючи найменшу невпевненість, але не збиралася давати йому цей шанс.

Тишу порушив він. Його голос, спокійний, як крижана вода, прорізав повітря.

— Тея, раз ми змушені працювати разом, чому б не обговорити, чого ти хочеш від цього заходу? І не кажи, що тобі все одно, — він кинув на мене насмішкуватий погляд. — Ми обидва знаємо, що це не так.

Його питання звучало як виклик. Він очікував відповіді, якої, можливо, не був готовий почути, але, як завжди, вважав себе на крок попереду.

— Все одно? — я підняла брову, відповідаючи з тією ж крижаною інтонацією. — Рейде, на відміну від тебе, я вмію працювати не заради власного его. Це свято — для всіх, а не для твоїх амбіцій.

Він усміхнувся, ніби мої слова його розважали.

— О, отже, ти — благородна душа, що жертвує собою заради загального блага? — його голос був просякнутий сарказмом. — Визнай, тобі потрібно, щоб все пройшло ідеально. Але не через інших. Це для тебе.

Його слова пронизали мене, пробудивши гнів, який я ледь стримувала. Він думав, що бачить мене наскрізь, але поняття не мав, хто я насправді.

— Навіть якщо так, — я витримала паузу, змушуючи себе не показати тремтіння в голосі, — тобі ж тільки й потрібно, щоб хтось залишався в тіні, поки ти сяєш у своїй ролі «короля», чи не так?

На мить його обличчя стало кам’яним, очі блиснули жорсткістю. Я відчула, що зачепила його, пробила його самовпевненість.

— Тея, — його голос став нижчим, холоднішим, майже загрозливим. — Навіть не намагайся. Я не звик поступатися, і вже точно не почну цього робити з тобою.

Наші погляди схрестилися, мов леза. Напруга між нами була відчутною, як грозова хмара, на межі вибуху. Ми обоє розуміли, що це було більше, ніж просто суперечка про свято. Це була битва за щось більш особисте, і ніхто з нас не збирався поступатися.

І в цей момент двері відчинилися. До кімнати увійшла вчителька, подивившись на нас з інтересом, ніби побачила під мікроскопом наш прихований конфлікт.

— Ну як, робота просувається? — запитала вона з натягнутою усмішкою, яка здавалася більше перевіркою, ніж доброзичливістю.

Ми обоє кивнули, і я відчула, як у мені спалахує роздратування. Я знала, що Рейд не проґавить можливості показати свою «перевагу».

— Все під контролем, — його голос був рівним, погляд — холодним. — Впевнений, це буде захід, який запам’ятається надовго.

Мене охопив гнів. Він говорив так, ніби все йшло виключно за його планом, ніби я просто грала роль другого плану в його п’єсі.

Коли вчителька пішла, я знову повернулася до нього, ледве стримуючи лють.

— Запам’ятається надовго, — прошепотіла я, пародіюючи його і стримуючи холодну усмішку. — Не думай, що зможеш затьмарити мене і вислужитися перед викладачами. Це свято буде таким, яким я вирішу. І ти не зможеш цьому завадити.

Він усміхнувся, і його погляд став темним, майже лякаючим.

— Удачі, — тихо промовив він, і в його голосі прозвучала загроза. — Ти навіть не уявляєш, у що вплуталася.

З цими словами він встав, залишивши мене серед розкиданих аркушів і хаосу думок.