3

Решту дня я намагалася витіснити його слова зі своєї голови, але вони в’їлися в свідомість, як скалка, боляче нагадуючи про себе кожного разу, коли перед очима з’являлося його самовдоволене обличчя. “Гра на виліт?” Добре, Рейде Беннет, тоді побачимо, як ти подивишся, коли твоє зарозумілість обернеться проти тебе самого.

Я попрямувала до автобуса, де вже зібралася більшість наших однокласників. І, звичайно, він сидів у самому кінці, розкинувшись на сидінні з таким виглядом, наче весь автобус належав йому. Здавалося, він обрав це місце спеціально, щоб бачити мене здалеку, як хижак, що вичікує слушного моменту для удару. Я намагалася зробити вигляд, що не помічаю його пильного погляду, але всередині все стиснулося.

Сівши поруч із Ланою, я відчула, як її погляд ковзнув по моєму обличчю. Подруга підняла брову і нахилилася ближче, змовницьки усміхнувшись.

— Тея, ти виглядаєш так, ніби готова розірвати когось на шматки. Що сталося? — в її голосі прозвучала суміш цікавості й легкої тривоги.

Я ледве стримала саркастичне фиркання. Як же хотілося сказати їй, що так, справді, одна людина сильно заважає мені дихати.

— Все нормально, просто… нас із Рейдом обрали організаторами новорічного заходу, — я змусила себе говорити спокійно, хоча всередині ще вирував ураган, і кожне слово відгукувалося напругою.

Лана насупилася, і в її очах промайнуло розуміння. Вона чудово знала, наскільки напружені наші стосунки.

— Ну, удачі тобі, — протягнула вона, не приховуючи легкої усмішки. — Знаю, як ви обоє один одного… обожнюєте.

— Не хвилюйся, — я стиснула губи, приховуючи за цією маскою власну напругу, — він не зможе зруйнувати це свято. Навпаки, я йому покажу, що не все крутиться навколо його думки.

Автобус рушив, і ми поїхали серед засніжених лісів, але мої думки були далеко від зимових пейзажів за вікном. У якийсь момент я все ж не витримала і озирнулася, дозволивши собі крадькома поглянути в його бік. Рейд вже чекав цього. Наші очі зустрілися, і його погляд був таким же крижаним і колючим, як холодний зимовий вітер, різкий і зухвалий. Він дивився на мене, не кліпаючи, ніби кидаючи мені виклик, від якого в мене побігли мурашки по шкірі. Він знав, що робить.

Раптом автобус підскочив на черговій ямі, і я була змушена відвернутися, приховуючи легкий рум’янець, що з’явився від його пронизливого погляду. Але я все ще відчувала, як його присутність тисне мені на спину, ніби він і не думав припиняти своє німе спостереження.

Нарешті ми прибули на місце, і нас висадили на засніженій галявині перед великим дерев’яним будинком. Однокласники радісно кинулися займати кімнати та готуватися до вечері, сміючись і балакаючи. Я ж, тягнучи за собою валізу, почула за спиною знайомий голос, від якого всередині все напружилося.

— Тея, сподіваюся, ти розумієш, що у нас мало часу на підготовку, — його слова прозвучали стримано. Він зупинився поруч, з обличчям, що нагадувало маску спокою, хоча в очах спалахнуло щось небезпечне, майже лякаюче. — Якщо хочеш, щоб все пройшло як слід, тобі доведеться… переглянути свої методи.

Я відчувала, як його слова сковують мене, наче сталеві кайдани, але не збиралася показувати йому ані найменшої ознаки слабкості.

— Якщо це твій спосіб запропонувати допомогу, то, повір, я чудово впораюся і без твого “наставництва”, — мої слова прозвучали холодно, як зимовий вітер, і я кинула на нього колючий погляд. — Не переймайся, свято не провалиться. Навпаки, може, тобі варто боятися, що я зроблю все краще, ніж ти можеш собі уявити?

Його обличчя на мить застигло, і я ледве помітила, як він затримав подих. Я зрозуміла, що вперше влучила в його слабке місце. Але Рейд швидко відновив свою крижану маску, знову набуваючи контролю.

— Не хвилюйся, Тея, — його голос став м'якшим, і від цього контрасту слова тільки сильніше вдарили по нервах, — я не сумніваюся, що ти впораєшся. Питання лише в тому, яким чином. Сподіваюся, ти не розчаруєш мене.

Ми стояли навпроти один одного, немов два супротивники на рингу, готові до останнього удару. Навколо нас повільно падали сніжинки, вкриваючи все навколо м’яким білим покривалом, і в цьому холодному, хрусткому повітрі напруга між нами була такою густою, що здавалося, її можна було розрізати ножем.

— Ти здивуєшся, на що я здатна, — сказала я, не відводячи від нього погляду, в якому палав виклик. — Але не плекай ілюзій, що тобі вдасться щось… зіпсувати.

Я зробила крок назад, відриваючись від нього і повертаючись, щоб піти, залишивши його стояти в цьому морозному сніжному вечорі на самоті. Але навіть коли я зникла за дверима, відчуття його погляду не відпускало, ніби він був поруч, все ще спостерігаючи за мною, вичікуючи.