1

Сміх і метушня в шкільній актовій залі огортали мене, як гулка пелена, але я ніби нічого не чула. Цей шум, ці голоси — усе здавалося лише фоном, передвісником чогось незрозумілого, що насувається, наче гроза. Дивне відчуття не відпускало мене, наче хтось стояв за спиною, чекаючи моменту, щоб вискочити й схопити мене за руку. Чому нас терміново зібрали перед відправленням? Щось тут було… не так.

Вчителька, насолоджуючись своєю “значущістю”, махнула рукою, вимагаючи тиші. На мить, ніби за командою, усі замовкли. У цей момент зал був наповнений очікуванням, напругою, яку буквально можна було відчути в повітрі. Її слова відбилися від стін луною, звучачи, як вирок — холодний і остаточний.

— Отже, увага! На честь новорічної поїздки було вирішено провести святковий захід. — Вона зробила ефектну паузу, і моє серце забилося частіше, передчуваючи недобре. — Підготовку довірили… Теї Брант з 11-А та Рейду Беннету з 11-Б.

Тиша в залі стала колючою, як морозне повітря. У мене перехопило подих, у голові промайнула єдина думка: “Тільки не це.” Здавалося, ніби всі погляди одночасно звернулися на мене, пронизуючи, осуджуючи. Я знала, що на іншому кінці залу було єдине, що могло бути ще холоднішим і непримиренішим, ніж усі ці погляди, — його погляд.

Я підняла очі й одразу зустріла його, серед численних облич, ніби це було неминуче. Рейд Беннет. “Король школи”, зарозумілий і впевнений у собі, наче все навколо — лише фон для його власного шоу. Він усміхнувся, на мить трохи піднявши куточки губ, ніби знав, що цей вимушений тандем завдасть мені нищівного удару.

— Перепрошую, — я підняла брову, кидаючи глузливий погляд на вчительку, — можливо, знайдуться інші бажаючі? Рейду і так вистачає… обов’язків. Я не впевнена, що його графік дозволить повністю зосередитися. — У моїх словах відчувався сарказм, прихований лише видимістю ввічливості.

Вчителька трохи примружилася, явно знаючи, що я не перестану чинити опір так просто. — Тея, це чудовий шанс для вас показати, що ви можете працювати в команді, — її голос був солодко-загравливим, як лисиця, що підливає масла у вогонь. — Не розчаруйте нас, ви ж лідер! Король і королева школи мають показувати приклад іншим.

Рейд якимось чином уже стояв поруч, його крижана присутність відчувалася, як брила льоду, що водночас холоне і пекуче обпікає. Він нахилився ближче, і його голос прошепотів просто біля мого вуха, як холодний шепіт зимового вітру.

— Значить, будемо “налагоджувати стосунки”, — його голос звучав як прихована загроза, обпікаючи шкіру. — Тримайся, Брант, це буде твоїм найзапам’ятовуванішим проєктом.

У його очах промайнуло щось темне, наче задоволення від майбутнього. Він дивився на мене, ніби знав, що у мене вже немає шансів. Я відчула, як всередині спалахує гнів, як холодний вогонь, пронизуючи мої думки.

— Тільки не думай, що тобі вдасться привернути всю увагу на себе, Рейд, — кинула я йому, з викликом у кожному слові. Я хотіла, щоб він зрозумів — я не поступлюся. — Я змушу тебе пошкодувати, що ти взагалі погодився.

— Невже? — Його губи зігнулися в глузливій усмішці. — Удачі, Брант. Тільки не забудь, поруч зі мною тобі просто не бачити шансів.

На мить ми обидва завмерли, стоячи обличчям до обличчя, не помічаючи нікого навколо. Це було як початок війни, в якій кожен із нас був готовий до останнього відстоювати своє місце.