Розділ 9

Діна

Сонячне світло наполегливо лоскотало мої повіки, змушуючи мене розплющити сонні очі, хоча я потребувала ще трішки сну. Спершу я озирнулась навкруги, побачивши перед собою темну спинку сидіння та Стаса за кермом. Потерла ліниво очі й лише тоді побачила черевики на витягнутих вперед ногах. Владові. В мене аж в грудях стиснулося від усвідомлення того, що я спала на його колінах. Лише тепер до мене дійшло чому він мені снився всю ніч і я… так принюхувалась до нього. Його куртка постійно була поряд. Як і рука, яку я відчувала на своєму плечі й під якою було так тепло. Здається, що зараз я ладна була згоріти від сорому… Автоматично торкнулась своєї щоки долонею та спробувала обережно вислизнути з-під досить важкої руки, щоб не розбудити Влада.

— Вибач. Так вийшло, — почула його ніжний голос над головою, від якого тілом пройшлося тепло.

І давно він вже не спав? Не розуміла, чому мене хвилювало саме це питання, але я досі була червоною.

— Та ні, все добре, — та де там добре! Запевняла я Влада, але ж сама розуміла, що це ненормально. 

Та щойно я випросталась, поправляючи своє розтріпане волосся, зустрілась у дзеркалі зі Стасовим поглядом. Він всміхався.

— Ви спали наче голуб’ята! — сміючись, почав кепкувати він.

— Стасе! — гаркнув до нього Влад, але я досі боялась подивитись на нього. Особливо, коли його вже встигли роздратувати. — Зупинись, я поведу.

Від Владового голосу в мене аж мурахи пробіглись по тілу, не знати з якого дива. Поки вони мінялися місцями, я мимохідь глянула на небосхил на якому так дивовижно сходило сонце, вкриваючи землю своїми променями. Снігу було зовсім трохи, якщо порівнювати із Вінниччиною. Але вийшла слідом за Владом.

— Ей, а ти куди?! — спинив Влад, ставши переді мною.

— Подивись, яка краса, Владе!

Мабуть, зараз я була схожа на малу дитину, бо він підвів свою брову.

— Діно, на дворі не літо, ти ж застудишся!

Й одразу чкурнув в салон за моєю курткою. Гадала мигцем помилуюсь й нічого б не трапилося, але ж на нього це не подіяло. Всередині щось звернулося, щойно Влад турботливо накинув куртку на мої плечі. На якусь мить, він досить дивно подивився на мене, хоча здалось, що і я дивилась на нього не інакше… Не розуміла, з якої це дивини мій погляд спинився на його губах. Навіть здалось, що й Влад завис разом зі мною…   

— Що трапилося? — сонно поцікавилася Віка, вибравшись і собі на вулицю. — Ми ще не приїхали? 

— Майже, — відповів квапливо Влад, відвернувшись від мене.

Лише тепер змогла видихнути. Але розгубилась від мовчазного запитання: «А чи хотіла я цього?». Навіть холодно стало без його теплих долонь. Так дивно, адже коли Влад поруч я про це навіть не думала. Відчула, як щоки запалали, але заховала їх холодними долонями.

— Ви подивіться на цю красу! — із захватом вигукнула Віка, милуючись сходом сонця, яке підійнялось ще вище доки ми тут не зрозуміло чим займались. — Я хочу фото! Гайда всі сюди! Ігорю! Стасе!

Віка дивовижний живчик о такій порі, варто лише було виспатись. Такому завзяттю часом заздрила навіть я. Ігор сонно вибрався із салону, позіхаючи.

— Ви знущаєтесь… — пробурмотів він, коли вже Віка потягнула його до нас.

Як ті пінгвіни згуртувалися до купи, аби камера Владового телефону захопила усіх нас разом з барвистим небом. Відчула, як він пригорнув мене до себе. Хоча навіть не зрозуміла, коли ж сама залюбки горнулась до Влада, поклавши руку на його груди. Він навіть не думав вкутуватися курткою, залишивши її поли розстібнутими.

— Захворію не я одна, — прошепотіла з якогось переляку в його бік, ледь глянувши на нього.

На мить впіймала розгублену посмішку, яку він дуже швидко прибрав з обличчя.

— Я не проти…

Так дивно це прозвучало, що тепер розгубилась і я. Поки Влад зробив ще кілька кадрів, я все ще шукала сенс його слів…

— Достатньо, нам треба їхати, — скомандував Влад, взявши мою руку.

Ранок виявився не дивнішим ночі, яку я провела на його колінах… Знову щоки були червоними! Добре, що хоч на холод можна було це списати.

Дорогою ми заїхали на заправку, де Влад знову турботливо пригостив усіх кавою і бургерами, мені, як завжди чай. Майже всю дорогу наші очі вкотре перетиналися у дзеркалі, але Влада це ні скільки не бентежило. Ба більше, наші дивоглядки навіть не заважали йому обговорювати з хлопцями деталі щодо виступу. На відміну від мене. Я не могла, щоб не дивитись на нього, зокрема тоді, коли приходило повідомлення від мами чи від Віктора. Але мій погляд постійно квапився до Влада.

Кілька разів дзвонив його телефон, від чого його брови хмурились, скидав дзвінок й зосереджувався на дорозі. За четвертою спробою, прицмокнувши він таки відповів, але зупинився на узбіччі й вийшов з авто. Ми лише переглянулись між собою, але всі почули жіночий голос. Та й по виразу його обличчя нам вже варто було очікувати скаженого Влада… Втім, мені заболіло не від цього. Ми не маленькі та й хлопці це не приховували, що стосунки без зобов’язань їм ніхто не забороняв. Але ж мені було байдуже на них, окрім Влада. Від самої думки про нього з іншими дівчатами мені ставалось гидко… І прикро. Так, я ревнувала його! Постійно, мовчки… А що я могла вдіяти?