Розділ 7

— Якби ти лише знав, як мені тебе не вистачає… Чому ти не борешся? Ти ж сильний… Я дуже чекаю, коли ти прокинешся…

Вкотре чув її голос, який жив у його голові. Чутливі вібрації дрижали на струнах розбитої душі, яку він не хотів зачіпати, аби не зруйнувати те, що тепер мав.

— Вже час, Владусику. Я не знаю, що зі мною буде, якщо втрачу тебе. Я ж так тебе кохаю…

Знову відчув жагучий дотик її губ до свого тіла, яке тепер здавалось йому таким нікчемним. Там. Не тут…

— Навіть байдуже, що ти ніколи не бачитимеш в мені таку ж дівчину, як усі ті твої… Просто будь поруч — мені цього буде достатньо…

Але бачив лише її на місці кожної з них… А він мріяв бути поруч. Завжди. Кохати її, щоб вона дізналась про це… Не встиг… Знову суфлер дублював минулий вечір, ніч перед тим, як…

Біль у тілі та в глибинах його душі. Намагався зрозуміти, що було болючіше: момент зіткнення з іншим авто, чи мить коли він вирішив, що втратив її? Він не міг відділити реальність від марення, яке прагнув сприйняти, як істину.    

Необачна мить, яка змінила життя.

Перебування в лікарні давалось Владу вкрай важко. Боявся приреченого існування у візку, бути тягарем для найближчих… Ні від кого не приховався відсторонений від усіх погляд, в якому не було більше того життя та впевненості. Він зрозумів, що тепер нічого не буде, як раніше. Оскільки тиждень у лікарні не змінив анічогісінько, то й надіятися на диво Влад вважав розкішшю. Він не мав на це права.

Вкотре бачити Діну йому ставало дедалі нестерпніше, бо розривала зсередини жалість в її очах, а він не цього жадав. Зовсім не співчуття… Кілька тижнів поспіль вона щодня приходила в лікарню, і щоразу він збирався прогнати її від себе, але не міг. Влад бачив той біль в очах коханої, який вона маскувала за жалісливою усмішкою, але не бажав цього. Його серце прагнуло наповнювати життя цієї дівчини не болем та співчуттям, а любов’ю та його пристрастю… Але що він дасть їй тепер? Кожна наступна така думка труїла його душу, катуючи ще більшим болем і породжуючи між ними провалля, в яке він не хотів затягнути свою зірку. Влад не бачив з нього вороття. Звісно, надія мала б бути навіть у нього, але не хотів марно сповнюватися нею. Не ціною Діниного життя.  

Час, проведений у лікарні, ще більше дав Владу розуміння, що в нього є лише два варіанти: боротись, чекаючи дива, або ж змиритись з теперішнім життям. До цих подій Влад вважав себе мало не безстрашним. Єдине чого він боявся, так це своїх почуттів до Діни, про які сказати так і не встиг… А тепер він виявився слабким навіть для боротьби. Це дратувало його ще більше, а разом з тим й засмучувало людей навколо, яким не менше боліло через його опущені руки.

Бажання батька відправити його в Німеччину на реабілітацію Влад сприйняв мало не війною, влаштувавши чималу виставу з собою у головній ролі. Лікар попередив батьків, що фізичним травмам значно легше загоїтися, ніж тій, що утворилася всередині їхнього сина. Через прикутість до інвалідного візка, він досі перебував на стадії гніву, яка, здавалося б, не мала кінця. Але батьки разом з Діною чекали, коли він переборе це і прийме. Думали, що може хоч тоді він почне боротися та не відштовхуватиме допомогу.

День у день, одразу після університету Діна мало не бігла додому, в надії, що може сьогодні побачить усмішку на Владовому обличчі. Та ставалося не так, як їй хотілося.

«Не приходь» — вкотре чула вона, варто було знову увійти в його кімнату. Та знову ж вдавала, що нічого не чула й мовчки вкладалась у крісло з книжками, готуючи завдання. Діна намагалась викликати в ньому хоч якийсь інтерес до того ж навчання, що не завжди вдавалося. Але тішило, що Влад таки намагався їй пояснити, коли Діна шукала відповідь. Вона раділа й цьому прояву, хоч і миттєвому. Все починалося з малого — вона вірила в це.

Наступні два місяці ще більше накривали Влада відчуттям програшу і неспроможності вплинути на хід подій. Суперечності та гордість заважали йому прийняти допомогу, виявивши усім свою слабкодухість, як вважав він увесь цей час.

Олександр навідувався до сина у будь-який вільний час від засідань, хоча ставало дедалі важчим все це, тому що його син мусив боротись, а не ось так… Скніти у чотирьох стінах. Й за дружину почав перейматись, помічаючи, як вона марніла разом з сином. На благо, Олена з Яковом завжди були поряд і не давали можливості втратити будь-які шанси на те, щоб побачити свою дитину усміхненою.

Щоразу дивлячись на сина, Тамара намагалась говорити з ним, благаючи спинитись і прийняти їх допомогу. Жінці важко давалось стримувати свій біль поза поглядом синових очей, аби не пригнічувати його ще більше, та Влад помічав усе. Йому боліло, але десятки кайданів ніби стримували його всередині, змушуючи його душу знову розриватися навпіл.

Сидячи у візку, Влад так само дивився через скляні двері перед собою — світло в Діниній кімнаті знову згасло, і він одразу глянув на годинника. Кутик губ ледь помітно здригнувся, але очі так само залишались сумними, навіть порожніми. Здавалось, що з кожним днем дивитись на її вікно ставало все важче. Засинав дивлячись також на будинок навпроти, уявляючи її поряд та щасливою. В нього були лише вони — спогади та мрії.

Через три хвилини почув, як пролунав дзвоник у двері. По своїй звичці серце стиснулось у грудях, а розум знову прийняв оборонну позицію.