Розділ 4

Влад

Кретин! Захотів — маєш! Боягуз!

Якщо я нічого не зміню, то божевільня мене прийме позачергово.

«Думай, Владе, лише про конкурс.»

Вкотре зачитував це, як одне з найголовніших правил, але вистачало мене зовсім ненадовго. Як завжди. Щоразу прискіпувався до чого завгодно, бо дах вже рвало через всю цю ситуацію навколо гурту. Прийняти з опалу рішення було не найкращою моєю ідеєю, але й тепер відмовитись від цього не міг, бо ж, як я міг порушувати власне слово?! Та після цього жоден з них мене навіть слухатиме… Діна тим більше не пробачить. Й без того бачив, як дивилася на мене… Осуджуючи в кращому випадку.

«І довго це триватиме?» — тоді цей голос позаду вкотре зіграв роль каталізатора, який завжди приводив мене до ладу, хоча ненадовго. Стас зі школи був зі мною і як ніхто знав, коли та яким словом мене варто було спиняти. Його лекція в той день вкотре довела мені, що я боягуз, одержимий перемогою та нею. Хоча про неї ми не говоримо. Навряд чи зрозуміють, принаймні завжди було саме так.

Часом здавалося, що ми проживали своє минуле де я не був ще таким козлом і де вона ще не плакала через мене… Хоча… Бовдур, адже Діна завжди плакала через мене… Ці спогади зайвий раз доводили мені, що в її життя я завжди приноситиму лише біль та розчарування. Можливо, дійсно все, що не робиться — робиться на краще? Байдуже, що я від цього скаженів, але вона співала, сяяла при кожній ноті, яка лунала навколо неї… Воно було того варте.

Перебувати під одним дахом поруч з нею, хай навіть лише допомогти з паперами, було моїм дозуванням, на якому я мусив протриматись цю ніч та наступний день. І так по колу… Доки Діна буде поруч. Вона завжди сприйматиме мене, як відлуння нашого дитинства, мріючи про свого принца, до якого я досі нещадно ревнував її… Такого підірваного як я, мабуть, мало хто бачив — скаженіти від ревнощів до дитячого марення міг лише я. Впевнений.

Доки я сходив на кухню за кавою, Діна встигла вимкнутись над паперами, від чого я аж розгубився. Тримаючи в руках два горнятка з кавою, я просто стояв і милувався нею. Лишень від одного погляду на неї в мені все закипало та кам’яніло, окрім серця, хоча воно здавалося для всіх саме таким. Але завдяки їй, воно досі було з плоті та крові. Лише ззовні мене сприймали більше як Голема, аніж людину. Та байдуже. Діна так не думала. Я відчував це. Не було різниці, що все через дитячу звичку. Хай так.

Поставивши горнятка на стіл, я підійшов до Діни й обережно підхопив її на руки, зірку мого серця, яка колись спалить мене вщент. Вона щось промугикала мені на вухо, доки я ніс її до ліжка, але не прокинулась. Її парфум змішався з ароматом власного тіла, який я вдихав замість кисню, заплющивши на мить очі. Вклавши свою коштовність на подушки, я завис над нею. Здається, вперше ось так скажено дивився на неї, захлинаючись від пристрасті в моїх грудях, від реакції мого тіла на таку близькість до неї.

«Якби ж ти лише знала, Ді…»

Простягнув руку, бажаючи знову торкнутись її, пестити… Любити…

Зціпивши зуби, я відсторонився, аби не втратити остаточно голови. Випив з першого горня каву й продовжив працювати над паперами. Залишилось практично кілька документів, тож, може, хоч вони допоможуть вщухнути тому пеклу, що зводило мій пах.

По завершенню знову глянув на сплячу красуню в кумедних теплих носках з вухами, які лише тепер помітив, від чого всміхнувся і накрив її ковдрою. Мною заволоділо нестерпне бажання припасти поряд і пригорнути її до себе… Нарешті, сказати про все, що відбувається зі мною насправді… Може, тоді вона б врятувала мене від божевілля… Стиснувши пальці в кулаки, я ривком підвівся й подався до дверей.

Зупинившись перед своїм будинком, я ще раз глянув на Дінине вікно. Розблокував телефон й кілька хвилин дивився на номер Маринки, наче завис. Таки натиснув на кнопку виклику й зачекав кілька гудків.

— Так, Владе... — відповідала майже вчасно, бо вже ладен був завершити виклик.

— Помовч. Через двадцять хвилин заберу тебе.

Скреготнув зубами й пішов до авто. Почувався огидно від усього цього, від Марини, від клятої умови… Від усього, хай йому грець! Бо боягуз! Часом хотілося просто зникнути, розчинитись, забути… Але вкотре на зміну цим думкам приходив Дінин образ з ніжною усмішкою, очима, які сяяли яскравіше за зорі. І це все я знову міг втратити… А я не хотів цього.

Зупинившись перед будинком Марини, я зачекав якихось кілька хвилин, коли побачив, як вона пленталась до авто, загорнута в пуховик та в дутих чобітках на ногах. Відвернув погляд у темряву, а далі чув лише як дверцята відчинились, і вона вклалась своєю дупою на сидіння поруч. Відчував, як вивчала мене, хоча мала б звикнути за стільки часу. Я залишався непорушним, все зайшло занадто далеко і не знав, як звернути назад і чи варто було.

— Ти ні трохи не змінюєшся, Владе, — проторохтіла вона з посмішкою.

— Я не для розмов приїхав, Марино, — прогарчав до неї, відкинувши голову на підголівник. Заплющив очі, а перед ними знову спляча Діна…

А збоку Марина, яка вже потягнулась руками до мене, копирсаючись з моїм ременем. Вкотре мною пройшла хвиля відрази. В першу чергу до себе, а вже потім до рук, які мене торкалися. Я не міг обманювати свої розум та тіло, лише обійти, як боягуз. Це все не те! Навіть боявся уявляти, що це Дінині руки. Хоча я б не дозволив їй цього робити, бо хотів би віддати всього себе. Лише їй…