Розділ 3

— Отже, двадцять третього числа початок конкурсу. І, дивись мені, щоб там не було жодних проколів. Простеж, щоб усі учасники були на місцях, — Дмитро уважно подивився на хлопця по той бік столу, який занотовував нові вказівки свого начальника.

Молодик кілька разів автоматично кивнув, а потім глянув на чоловіка навпроти.

— До речі, Вадиме, — він трохи примружив очі, — не забудь замовити номери для всіх. Чомусь мені не дуже хочеться знову перед Новим Роком думати, куди подіти тих, кому не зарезервували номери… Сподіваюся, що цього разу я отримаю задоволення від конкурсу.

Хлопчина враз збадьорів, опустивши записник.

— Але ж, Дмитро Костянтинович, — почав жалібно виправдовуватись той, — в тому абсолютно не було моєї провини. Ті учасники самі невчасно подали заявки, і їх було попереджено щодо усіх можливих незручностей, які могли виникнути…

Дмитро підвів руку догори, щоб Вадим замовчав.

— Це вже немає різниці, але не проколися цього разу і спробуй попрацювати більш відповідально. Не завжди я буду добрим, Вадиме, — потер втомлено очі й знову гляну на хлопця. — Хоч цього року потіште мене. Так і передай усім.

Весь ранок чоловік те й бачив, як його офісні комарі справлялись із поставленими завданнями. Таки боялися, щоб добрий дядько все ж не зірвався на них своїм гнівом, як торік. Звісно, їм пощастило, але не дівчині, яка мало не зірвала все планування — її Дмитро звільнив без жодних докорів сумління. 

Після ситного обіду Дмитро втомлено опустився у своє крісло і спробував розслабитися від цієї метушні з конкурсом. І так щороку… Розім’явши свою шию, чоловік взяв до рук наступну теку з іменами учасників. Уважно читав про кожного, шукаючи потрібних йому для своїх проєктів і для деяких замовних. Цей вибір він волів залишати за собою, оскільки не звик марнувати свої гроші на безталанних учасників, як було у перші роки.

Через годину клопіткого вивчення анкет, Дмитро впевнено підвівся з-за столу й прихопив відібрані теки.

— Вадиме, сповісти всіх учасників. А ось цим… — чоловік поклав перед помічником окремо відібрану теку з наліпкою. — Кур’єром відправ особисте запрошення. Простеж, щоб воно не загубилося дорогою.   

Вадим з цікавістю розкрив «особливу» теку і досить здивовано подивився на її зміст.  

— А це не вони брали участь того року?

— Ті самі.

— Вони ж, якщо не помиляюся, не пройшли в минулий раз…

— То й що? Може, саме цього разу їм пощастить? Люблю цілеспрямованих! Оформлюй.

Вадим здивовано подивився на боса, підтиснувши на мить губи.

— А чому не так, як усіх інших?

— Вони мені подобаються! Нагадують мене.

— А…

— Вадику, за що я тобі плачу? — Дмитро кинув на нього застережливий погляд.

Хлопчина, зрозумівши натяк, взяв усі теки й почав оформляти документи та запрошення для особливих. Дмитро всміхнувся кутиком своїх губ і зник за дверима свого кабінету.

Діна

— Мила, далі я сам, — тато забрав теку з моїх рук й торкнувся моєї щоки, наче я досі його маленька дівчинка.

— Але ж я мала ще переглянути позови на комбінат…

— То вже я сам. Йди пообідай, бо мама знову мене сваритиме.

— Гаразд, татку.

Я пройшла до свого кабінету. Схопила пальто та сумочку і попрямувала до ліфта. Дівчата з поверху вже розбіглись на обід, тож відлунювалися коридором лише мої підбори. Майже… 

— То ти вирішила вже? — зненацька пролунав голос позаду, від якого я аж стрепенулась. — Ти згодна?

— Вікторе, ти налякав мене! — автоматично притулила долоню до грудей. — Я ж просила облишити ці розмови. Принаймні у фірмі… Чому так важко зрозуміти це?

Намагалась говорити спокійно, як і завжди, але чим далі, тим складніше було. Я пройшла всередину, щойно двері ліфта розступились переді мною. Віктор зайшов слідом та одразу ж натиснув на кнопку «1» і повернувся до мене.

— Може я просто не хочу цього? — промовив він вже нижчим голосом, обводячи мене своїм поглядом. — Чому ти не хочеш цього зрозуміти, Діно? Я ж від щирого серця кажу все це, а ти вкотре відмовляєш мені… — Вік взяв мою руку та з ніжністю подивився в очі. — Ти ж подобаєшся мені… Навіть здається, що це взаємне між нами, але не розумію твоїх відмовок.

Чомусь його слова завжди були приємними мені, але ж не настільки, як він цього хотів. Подобався його погляд на мене, адже я знала, що він закоханий ще з університету… Але досі не могла наважитися зробити хлопцю боляче, бо не знала, як тоді бути. Вік мало не єдиний, з ким я спілкувалась після університету та й в офісі, але якщо я розіб’ю його вщент, то хто в мене залишиться? Мама й тато? І гурт… Співати, звісно ж, для мене важливіше, а вчинити так з Владом я не зможу, бо він вже проходив через це… Вкрай важко було відмовляти такому хлопцю, як Віктор, адже він був просто ідеальним з якого боку не глянь: і розумний, і заможний, а на додаток, ще й ніби щойно з обкладинки журналу та кохав мене… Чому ж так важко зробити цей крок?

Сигнал ліфту дозволив мені уникнути відповіді. Не відпускаючи моєї руки, Віктор повів мене у хол. Моя самооцінка тішилася, коли до мене була така увага, але ж серце не обманеш… Скільки б я не намагалась обманювати його.