Розділ 2

Діна

Десять років потому

— Стоп! Так нікуди не годиться! — роздратовано буркнув Влад, знімаючи гітару з плеча. — Зберіться, бо так нам точно не бачити перемоги! От-от і вони приймуть рішення, а в нас майже нічого не готово!

Він знову не в гуморі. Відійшовши від мікрофона, я дивилася, як хлопець поставив гітару на її почесне місце й уважно подивився на кожного із нас. Хоча ми мали б вже звикнути до його роздратованості, але часом Влад просто виносив цим наші мізки.

Весь час Влад писав музику майже до усіх пісень, які я написала й, можливо, тому він неабияк переймався такими моментами. Варто було невпевнено взяти якусь ноту, як він одразу ж спалахував праведним гнівом. І лишень через те, що хтось з нас псував весь той глибокий зміст, який Влад хотів передати мовою музики. Але ж не перегинати аж так, як він це постійно робив.

Перемога у конкурсі була важливою для усіх нас, особливо після минулої поразки, коли нам не вистачило балів, хоча всі шанси були саме нашими. Але чомусь Влад поводився так, немов перемога була важлива лише для нього.

Ми лише переглядалися між собою, поки Влад зник за дверима студії. Стас одразу ж пішов слідом, хоча усі знали, що він нічого не доб’ється, якщо вже Влада несло.

—  Що з ним знову не так? — запитала Віка, відставивши скрипку. — Чи буде в нас бодай день, щоб обійшлося без Владових заскоків провести хоч одну репетицію?

Ми з Ігорем мовчки обмінялися поглядами, знизавши плечима.

Знаючи Влада, це залишиться лише в наших мріях. Важко бачити його таким, але в такі миті — він непробивна стіна. Навіть для мене.

Я сіла за піаніно й, взявши потрібні акорди, почала наспівувати свою партію, Віка підхопила свою. Але що було вкрай дивним, так це те, що зараз в нас все виходило. Ми тільки встигали обмінюватися задоволеними поглядами, розуміючи, що проблема крилася точно не в нас.

Музику я відчувала змалку, наче весь час вона текла в моїй крові, хоча в родині не було жодного музиканта. Чи то, може, через Влада, тому що від нього я чула музику ледь не все своє життя. Мабуть, саме тому я обрала такий шлях. Музична школа, уроки вокалу — я навіть не знала чи надовго вистачить юриста в мені. Так, батьки не сильно були в захваті, що я закохалась в музику… Та вони прийняли мій вибір. Для когось він завжди буде дивним та не сумісним з прізвищем мого батька, якого знають, як найкращого адвоката в місті. Втім, я не він, але все одно хочу, щоб вони пишалися мною. Принаймні поки що мені вдавалося поєднувати гурт і стажування в батьковій фірмі, а далі час покаже.

Ігор приєднався до нашого співу, залишивши свої барабани. Ми чудово відчували один одного, якоїсь миті нам стало по справжньому весело… Бо не було Влада. Ніхто не дратувався і не влаштовував нам сцен, після яких ми почувались, як школярі біля дошки із невивченим уроком.

Поки в студії лунали наші веселі голоси, ніхто навіть не помітив, коли до нас приєдналися хлопці. Але одразу ж наші голоси замовчали, зустрівшись із ними поглядами. Стас, як медіатор, вкотре якимсь чином вплинув на Влада. Обидва пройшли ближче до нас: перший з очевидним полегшенням, а от інший, як заведено — спершу прослідкував за нами поглядом, загравши жовнами, а далі видихнув повітря і підійшов до гітари. Бережно взяв її до рук, перекинувши ремінь через плече. Торкнувся пальцями струн і заграв кілька акордів. Мабуть, лише я розуміла ці його рухи… Влад намагався перемкнутися з тієї хвилі, яка пригнічувала його всередині. Та він не відкривався мені. Більше. Лише музиці…

Ніхто нічого не казав, мовчки пройшли до своїх інструментів, а ми з Вікою до мікрофонів. Іноді здавалося, що в нас це виникало вже на рівні рефлексів. Хоч в цьому всі вивчили важкий Владів характер. Кількох хвилин зазвичай було достатньо. До натхненої гри його гітари акомпанементом приєдналися хлопці, а слідом за ними і я, взявши свої ноти. Завжди подобалось, як Влад реагував на мій голос — непомітна миттєвість, коли він затамовував свій подих, а потім спокійно видихав, заплющивши очі, немов я заспокоювала його. Яким би гидким не був його характер, а грав він віртуозно…

— Просто відчувайте музику, слова… — промовив Влад вже досить спокійно, хоча я відчувала напругу в його баритоні. Під час співу цього не чутно, але в розмові сприймалося геть усе. Принаймні мною. — Віко, в приспіві твоя партія важлива, але додай більше емоцій.

Здалось, що Віка навіть дихати перестала, аби знову не роздратувати його, але спокійно прийняла все сказане і навіть усміхнулась, скоріш як на знак вдячності, що «концерт» не продовжився.

Оминувши мене Влад перевів погляд на хлопців.

— Налагодьте звук, бо знову глушите дівчат. Гадаю, ви хочете перемоги не менше за мене, тож давайте цьогоріч докладемо більше зусиль. Одного разу ми вже зробили помилку і тепер не можемо допустити цього вдруге. Згода?

— Добре.

В один голос відповіли ми. Налаштувавшись на репетицію зі ще більшим бажанням та бадьорістю, ми вкотре пройшлись своїми партіями. Цього разу Влад був задоволений нами, що тішило мене. Завжди було нестерпно бачити його засмученим. Навіть попри всю його дратівливість, я ніби відчувала справжнього Влада.

Пісню для конкурсу ми обрали разом із Владом, сподіваючись, що вона допоможе нам пройти у фінал. Написали її разом. Доповнення у вигляді скрипки, на якій Віка дивовижно виконувала свої партії у програшах, неодмінно мало б сподобатися журі. Ми витратили на неї пів року, і тепер саме від цієї пісні практично залежало все наше подальше майбутнє.