Розділ 67. Протокол «Людський фактор»

​Темрява навколо обсидіанового трону Афіни стала настільки щільною, що простір почав втрачати тривимірність. Час і відстань більше не мали значення: здавалося, що трон Володарки Порожнечі знаходився водночас і в мільйонах кілометрів, і на відстані витягнутої руки. Кристалічні капсули хаосу вже наполовину поглинули Люмін та трьох прадавніх Архонтів, сковуючи їхні тіла напівпрозорою темно-антрацитовою кригою.

​Діоніс зробив ще один крок. Його дихання виривалося з грудей важкою, гарячою парою. Кожен рух давався йому так, наче він намагався плисти проти течії застигаючого бетону. Зламаний клинок у його руці більше не мав магічного палива, але залізні пальці хлопця стискали руків'я з такою силою, що з-під нігтів проступала кров.

​— Сайрусе... — не обертаючись, крізь зціплені зуби прохрипів Діоніс. — Мені потрібна... шпарина. Мені потрібен бодай один відсоток її нестабільності.

​Сайрус, який лежав на підлозі, майже повністю притиснутий до чорного скла гравітаційним тиском, судомно вдихнув повітря. Його лінзи були розбиті, але в його голові все ще працював найкращий аналітичний розум цього світу. Він дивився не на чорні обеліски й не на трон. Його погляд був прикутий до рук Афіни.

​— Її ліва долоня, — швидко, ковтаючи слова, заговорив Сайрус. Його голос зривався на хрип. — Діонісе, її ліва долоня! Вона не стискає підлокітник трону так, як права. Вона тримає пальці напіввідкритими. Це рефлекс... людський рефлекс захисту Люмін! Вона підсвідомо залишила канал зв'язку зі своєю другою половиною. Це єдина системна похибка у всьому її новому коді!

​— Зрозумів, — коротко кинув Діоніс.

​Він не став чекати, поки темрява остаточно забере його сили. Використовуючи залишки своєї фізичної витривалості — усе те, чому його навчило жорстоке життя на межі виживання в Контурі — хлопець ринувся вперед. Це був не просто біг, це був відчайдушний ривок смертника.

​Афіна повільно підняла праву руку. Рух її пальців був лінивим, майже байдужим. Прямо перед Діонісом із дзеркальної підлоги з глухим гуркотом виросла стіна з гострих обсидіанових шипів. Будь-яка нормальна людина зупинилася б, але Діоніс навіть не сповільнився. Він застрибнув на один із шипів, відштовхнувся від нього, втрачаючи рівновагу, і в падінні перекрутився, пролітаючи в кількох сантиметрах від смертоносних лез. Одне з них глибоко розпороло йому плече, але хлопець навіть не скрикнув.

​— Хестесе! Зараз! — вигукнув Серафель, який у цей момент зміг підповзти до лучника, підставляючи свої зранені плечі як опору.

​Хестес, чиї ноги вже майже повністю затягнуло чорним попелом, заричав від напруги. Використовуючи Серафеля замість упору, він натягнув важку тетиву свого лука. Його остання стріла не мала магічного наконечника — це був простий залізний шмат металу, але в цей удар Хестес вклав усю свою лють і точність.

​Свист.

​Стріла вилетіла з такою швидкістю, що пробила звуковий бар'єр усередині замкнутої порожнечі. Вона не була націлена в Афіну. Вона влучила точно в кристалічну капсулу, яка сковувала Люмін, прямо в районі її грудей. Від удару темний кристал покрився мережею дрібних білих тріщин.

​Цього було достатньо. Люмін всередині капсули розплющила очі, які спалахнули чистим, золотим вогнем відчаю. Вона відчула шпарину, про яку говорив Сайрус. Вона відчула ліву руку своєї сестри.

​— Афіно! — крикнула Люмін, і її голос прорвався крізь тріснутий кристал, резонуючи з лівою долонею Володарки Порожнечі.

​Ліва рука Афіни на підлокітнику трону судомно здригнулася. Чорні нитки Контуру, що обплітали її зап'ястя, на мить спалахнули сріблом і ослабли. Весь гігантський вихор темряви навколо трону на долю секунди затремтів, втрачаючи свою ідеальну геометрію. Стіна обсидіанових шипів перед Діонісом осіла.

​Це був єдиний шанс. Один єдиний мікросекундний збій у системі нового бога.

​Діоніс опинився прямо перед троном. Його зламаний меч був піднятий над головою. В його очах не було бажання вбити — у них було дике, шалене прагнення пробитися крізь цей клятий обсидіановий панцир до тієї дівчини, яка ховалася всередині.

​— Прокидайся! — закричав Діоніс і з усієї сили обрушив уламок клинка не на Афіну, а на саму основу її обсидіанового трону, туди, де сходилися всі чорні нитки Контуру.

​Удар відгукнувся таким страшним металевим дзвоном, що навіть прадавні Архонти всередині своїх капсул здригнулися від цієї вібрації. Трон тріснув навпіл. Чорна сингулярність вибухнула вдруге, але цього разу цей вибух супроводжувався людським, повним болю криком Афіни, яка стрімко летіла вниз, на розбите дзеркало підлоги.

​Перший крок до її повернення був зроблений, але попереду на них чекав її справжній, прямий гнів.