Розділ 53. Лабіринт порожнечі

​Падіння не мало кінця. Діоніс очікував відчуття удару, різкої зміни тиску чи хоча б притоку нудоти, яка зазвичай супроводжувала просторову телепортацію. Але Контур зустрів його абсолютною, стерильною тишею. Тут не було повітря, яке б свистіло у вухах, не було верху чи низу. Свідомість просто зафіксувала точку, де рух припинився, і простір навколо нього миттєво кристалізувався в нову, жахливу своєю правильністю реальність.

​Він стояв на платформі з темного, напівпрозорого матеріалу, схожого на обсидіан, який зсередини підсвічувався тонкими срібними капілярами. Навколо нього, наскільки вистачало зору, тяглася нескінченна система таких самих платформ, мостів і колосальних геометричних блоків, що ширяли в абсолютно чорній порожнечі. Деякі структури перетиналися під прямими кутами, інші — викривлялися, порушуючи будь-які закони людської архітектури. Не було жодного натяку на сонце, зорі чи небо. Все світло виходило від самих ліній Контуру — холодне, розсіяне і мертве.

​Діоніс спробував зробити вдих і з подивом виявив, що його груди рухаються лише за звичкою. Йому не потрібен був кисень. Він подивився на свої руки — вони здавалися матеріальними, але контури тіла час від часу ледь помітно розмивалися, оголюючи внутрішнє сяйво його власного магічного ядра. Зброї на поясі не було. Замість звичного важкого меча він відчував лише чисту концентрацію своєї бойової волі.

​— Афіно! — гукнув він, але його голос не породив луни. Звук просто розчинився в порожнечі, щойно злетів із губ, наче простір Контуру всмоктував будь-які людські прояви.

​Півгодини. Сайрус попереджав, що час тут працює інакше, і Діоніс уже відчував цей тиск. Кожна секунда перебування в цьому місці здавалася важкою, мов свинець, чужа геометрія намагалася протиснутися в його думки, замінити його спогади про зелений ліс і гаряче сонце на сухі цифри та величні холодні куби.

​Він заплющив очі, фокусуючись на єдиній нитці реальності, яку мав — на відчутті її долонь. Коли він знову розплющив їх, то помітив, що від його ніг углиб лабіринту тягнеться ледь помітний сріблясто-чорний шлейф. Ці нитки були точнісінько такими ж, як ті, що обплутали Афіну на галявині. Це був її енергетичний слід.

​Діоніс рушив уперед. Кроки по обсидіановій поверхні не видавали жодного звуку. Він майже біг, минаючи колосальні колони, які складалися з мільярдів мерехтливих кубічних елементів. Що далі він просувався, то сильніше змінювався лабіринт. Платформи ставали вужчими, а лінії на них пульсували швидше й агресивніше.

​Раптом простір попереду здригнувся. Один із величезних блоків, що ширяв угорі, повільно повернувся, перекриваючи міст, яким ішов Діоніс. Зі стін структури почали відокремлюватися темні силуети. Вони не мали облич чи чітких тіл — лише антропоморфні контури, що складалися з тисяч рухомих інформаційних шарів. Захисні системи. Вірусові фільтри Контуру, про які говорив Сайрус. Вони зафіксували чужинця.

​Діоніс зупинився, відчуваючи, як істоти починають стрімко наближатися, викривляючи простір навколо себе. Тканина лабіринту за їхніми спинами розмивалася, перетворюючись на статичний шум.

​— У мене немає на вас часу, — процідив Діоніс.

​Він викинув руку вперед. Магія, позбавлена обмежень фізичного тіла, зреагувала миттєво. З його долоні вирвався потужний спалах чистої, руйнівної енергії. Вона не була схожа на вогонь чи світло Люмін — це був концентрований тиск його волі, який буквально пробив діру в першій шерензі нападників. Потвори Контуру розпалися на мільярди цифрових іскор, але на їхньому місці одразу почали формуватися нові. Лабіринт адаптувався до його атак.

​Діоніс не став чекати наступної хвилі. Він рвонув убік, перестрибуючи через прірву на сусідню платформу, яка вела вниз, туди, де срібляста нитка Афіни ставала товщою та яскравішою. Його серце — чи те, що заміняло його в цьому світі — калатало в шаленому ритмі. Він відчував, як час витікає крізь пальці.

​Зелений ліс, галявина, Люмін, яка тримає бар'єр, Сайрус із його кристалами — все це здавалося тепер далеким міфом, вигадкою. Контур намагався переконати його, що цього реального світу ніколи не існувало, що є лише ця нескінченна, досконала система.

​— Ні, — вголос повторив Діоніс, стискаючи кулаки так, що нігті впилися в долоні. — Я пам'ятаю. Афіно, я пам'ятаю тебе.

​Він прорвався крізь чергову арку і зненацька вискочив на величезну круглу площу. Вона була оточена колосальними пилоподібними структурами, які тяглися вгору, мов пальці велетенської руки. У самому центрі цієї площі, прямо в повітрі, зависло величезне кристалічне ядро. Воно шалено пульсувало сріблом, а від нього в усі боки розходилися мільйони чорних ниток, що живили весь цей сектор лабіринту.

​Всередині цього кристала, склавши руки на грудях і заплющивши очі, перебувала Афіна.

​Вона здавалася крихкою порівняно з масштабами Контуру, але її печать на грудях горіла так яскраво, що сліпила очі. Вона була серцем цієї системи. Вузом адаптації.

​— Афіно! — Діоніс кинувся вперед, але щойно його нога торкнулася краю площі, простір навколо кристала спалахнув захисним периметром. Важкі, геометрично правильні леза енергії виросли з підлоги, перекриваючи шлях.

​З глибини кристала пролунав той самий подвійний голос, який він чув на галявині, але тепер він звучав звідусіль, вібруючи в самій структурі платформ:

​— Об'єкт інтегровано. Система стабілізована. Втручання сторонніх елементів підлягає видаленню.

​Діоніс підняв погляд на кристал, і його обличчя спотворилося від люті. Контур уже почав переписувати її свідомість. Якщо він не прорветься до неї зараз, повертатися не буде кому.