Розділ 45. Дотик іншого світу

Після того як світло зникло, тиша не стала спокійнішою.
Навпаки.
Вона ніби осіла на плечах кожного з них важким невидимим пилом.
Ліс навколо повільно повертався до життя — десь далеко тріснула суха гілка, між деревами пройшовся слабкий вітер, у темряві знову почали звучати нічні створіння.
Але все це тепер здавалося неприродним.
Наче світ лише вдавав, що досі залишається звичайним.
Ніхто не рухався.
Діоніс стояв перед Афіною, все ще напружений після появи світла. Його рука не відпускала руків’я зброї, а погляд постійно ковзав між деревами, ніби він очікував нового удару будь-якої миті.
Хестес мовчав.
Вперше за довгий час він не знав, що сказати.
Навіть Сайрус, який завжди залишався холодним і зібраним, виглядав задумливішим, ніж зазвичай.
Люмін стояла трохи осторонь, але її світло більше не було рівним. Воно мерехтіло слабкими хвилями, ніби сам простір заважав йому стабілізуватися.
Афіна повільно опустила голову.
Її пальці ледь здригнулися.
Печать у грудях мовчала.
І це лякало сильніше, ніж біль.
Раніше вона горіла, пульсувала, ніби постійно боролася з чимось усередині.
А тепер…
нічого.
Лише дивне відчуття глибини під шкірою.
Наче всередині неї відкрили двері до чогось величезного.
— Мені це не подобається, — хрипко промовив Діоніс.
Сайрус ледь помітно усміхнувся без радості.
— Це вже звучить як традиція.
— Я серйозно.
— Я теж.
Хестес повільно провів пальцями по тятива лука.
Звична дія допомагала йому тримати думки в порядку.
— “Контур активовано”… — тихо повторив він. — Це прозвучало не як погроза.
— Бо це і не була погроза, — відповів Сайрус.
Люмін нахмурилась.
— Тоді що?
Сайрус підняв погляд у темряву між деревами.
— Позначення.
Повітря стало важчим.
Афіна відчула це одразу.
Наче після цих слів щось невидиме торкнулося її свідомості.
Ледь помітно.
Обережно.
Але достатньо, щоб серце на секунду збилося з ритму.
Вона різко озирнулася.
Темрява між деревами залишалася порожньою.
Проте це відчуття не зникло.
Навпаки.
Воно ставало ближчим.
— Афіно? — тихо покликала Люмін.
Афіна не відповіла.
Її погляд застиг десь між деревами.
Там щось було.
Не форма.
Не силует.
А “глибина”.
Наче простір у тому місці був темнішим, ніж мав бути.
І тоді світ навколо неї здригнувся.
Не фізично.
Глибше.
Наче сама реальність на секунду відкрилася зсередини.
Перед очима потемніло.
Ліс зник.
Звуки стихли.
І Афіна відчула холод.
Не той, який торкається шкіри.
Інший.
Давній.
Порожній.
Вона стояла посеред безмежного простору.
Темного.
Розірваного.
Небо над нею було майже чорним, але під ним рухалися величезні уламки чогось схожого на руїни стародавніх храмів.
Колосальні кам’яні структури зависли в порожнечі, повільно обертаючись навколо невидимого центру.
На їх поверхнях світилися тріщини.
Живі.
Наче крізь них просочувалася інша енергія.
Афіна зробила обережний крок.
І звук її кроку розійшовся простором надто гучно.
Наче це місце не звикло до присутності живих.
Вітер тут був іншим.
Він не рухав повітря.
Він рухав простір.
І тоді вона відчула погляд.
Величезний.
Нескінченно давній.
Такий, від якого хотілося зупинитися й більше не рухатися.
Але вона підняла голову.
Попереду, серед уламків і темряви, стояв силует.
Високий.
Нерухомий.
Його форма постійно змінювалася, ніби реальність не могла правильно втримати її.
Навколо нього простір ламався.
Тріщини проходили крізь саме повітря.
І тоді Афіна зрозуміла.
Це не відлуння.
Не частина.
Не створіння.
Це був один із них.
Архонт.
Її дихання збилося.
Але страху майже не було.
І саме це налякало її найбільше.
Силует повільно повернув голову в її бік.
І весь простір навколо здригнувся разом із цим рухом.
— Ти чуєш контур, — пролунав голос.
Не гучно.
Але він був усюди.
У повітрі.
У темряві.
У ній самій.
Афіна відчула, як печать у грудях відповіла слабким імпульсом.
— Що ти таке?.. — ледве прошепотіла вона.
Силует не рухався.
Але тиск навколо ставав сильнішим.
— Те, що залишилося після вашого світу.
Ці слова пройшли крізь неї холодом.
Раптом уламки навколо почали рухатися швидше.
Простір затріщав.
І Афіна побачила інше.
Короткі уривки.
Місто, охоплене світлом.
Небо, яке буквально розривається.
Тіні величезних істот.
Падіння храмів.
Крики.
І постаті, схожі на архонтів, що стояли серед руйнування абсолютно спокійно.
Вона різко відступила.
— Це… ваш світ?..
Силует мовчав кілька секунд.
А потім:
— Це майбутнє кожного світу, який торкається нас.
Холод пробіг по її тілу.
І раптом вона відчула інший дотик.
Різкий.
Теплий.
— Афіно!
Голос Діоніса прорвав темряву.
Світ навколо тріснув.
Уламки, небо, архонт — усе почало розсипатися.
Афіна різко вдихнула.
І повернулася назад.
Вона стояла серед лісу.
Діоніс тримав її за плечі.
Його очі були сповнені паніки.
— Ти нас чула?! — різко спитав він.
Її дихання було важким.
Сайрус стояв поруч, напружений сильніше, ніж будь-коли.
Люмін зблідла.
Хестес не опускав зброї.
— Що сталося? — тихо спитав Хестес.
Афіна мовчала.
Бо частина її свідомості все ще залишалася там.
У тому мертвому просторі.
Під поглядом архонта.
— Я бачила інший світ, — нарешті прошепотіла вона.
Тиша.
— Його світ, — тихо додав Сайрус.
Афіна повільно кивнула.
І саме в цю мить печать у її грудях знову пульсувала.
Спокійно.
Ніби тепер знала шлях назад.
Десь далеко за межами їхнього світу
архонт усе ще дивився на неї.
І тепер він знав:
вона відповіла на його дотик.