Розділ 40. Шлях крізь тріщини

Вони рушили не одразу.

Після бою кожен із них ніби залишився на місці — навіть коли тіло вже рухалося вперед. Земля під ногами була тією ж, але кроки відчувалися інакше. Важче. Обережніше.

Наче кожен із них тепер знав:
будь-який наступний крок може стати помилкою.

Ліс змінився остаточно.

Це вже не було відчуттям.

Це стало реальністю.

Дерева стояли викривлено, їхні стовбури ніби скручувало зсередини. Кора місцями тріскалася, відкриваючи темні прожилки, що повільно пульсували, наче в них текло щось живе.

Повітря стало щільним.

Кожен вдих давався важче.

— Це вже не просто зона впливу, — тихо сказав Сайрус, оглядаючись. — Це розповсюдження.

— Воно росте, — додала Люмін, проводячи пальцями по повітрю, ніби відчуваючи невидимі хвилі. — Як рана, що не загоюється.

Хестес зупинився на мить, прислухаючись.

— І хтось її підживлює.

Афіна йшла попереду.

Цього разу вона не просто відчувала напрям.

Вона відчувала… зміни.

Кожна тріщина в просторі, кожен зсув світла, кожен шепіт — усе відгукувалося в ній.

Печать у грудях більше не пекла.

Вона… вела.

— Там, — тихо сказала вона, навіть не обертаючись.

— Що «там»? — запитав Діоніс.

— Джерело одного з розломів.

— «Одного»? — перепитав він.

Афіна зупинилася.

Повільно повернулася.

— Їх більше, ніж ми думали.

Тиша.

Вони продовжили рух.

Тепер ближче один до одного.

Діоніс не відходив від Афіни.

Навіть коли нічого не говорив — він був поруч.

Хестес тримав позицію трохи позаду, контролюючи простір.

Сайрус рухався майже безшумно, час від часу зникаючи в тіні й повертаючись, ніби перевіряв, чи за ними не стежать.

Люмін йшла поруч із Афіною.

— Ти відчуваєш їх сильніше? — тихо запитала вона.

Афіна кивнула.

— Але це вже не просто «вони».

— А що?

Афіна замислилася.

— Це як… відлуння, яке хтось почав збирати.

Люмін нахмурилася.

— Збирати?

— Так, — прошепотіла Афіна. — Наче хтось хоче відновити щось із уламків.

Ці слова зависли в повітрі.

І цього разу їх почув не лише хтось із них.

Світ відреагував.

Земля під ногами здригнулася.

Раптово.

Сильно.

Хестес миттєво підняв руку.

— Стоп.

Усі завмерли.

Шепіт повернувся.

Але тепер він був іншим.

Глибшим.

Зосередженішим.

Наче вже не просто голоси.

А свідомість.

Перед ними повітря почало викривлятися.

Не різко.

Повільно.

Як вода, в яку кинули камінь.

Коло за колом.

І з кожним колом простір втрачав стабільність.

— Назад… — тихо сказав Сайрус.

Але ніхто не встиг.

Тріщина відкрилася.

Не в землі.

У повітрі.

Прямо перед ними.

І з неї…

щось дивилося.

Це не мало форми.

Не повністю.

Але це було присутнє.

І цього разу — не зламане.

Не розірване.

Цілісне.

Але… інше.

Афіна завмерла.

Печать спалахнула так сильно, що вона ледь не впала.

— Це не відлуння… — прошепотіла вона.

— Тоді що це? — напружено запитав Діоніс.

Вона ледве видихнула:

— Це… частина його.

Тиша стала абсолютною.

Навіть шепіт зник.

Бо те, що було перед ними…

було свідомим.

Повітря здригнулося.

І голос прозвучав.

Не вухами.

Усередині.

— Ви… знайшли…

Люмін різко схопилася за голову.

— Ви це чуєте?!

— Так… — прошепотів Хестес.

Сайрус не рухався.

Але його погляд став холоднішим.

— Воно бачить нас.

Афіна зробила крок вперед.

Повільно.

Ніби під чужим впливом.

— Не йди, — тихо сказав Діоніс, схопивши її за руку.

Вона зупинилася.

Але не відірвала погляду.

— Воно кличе мене…

— Саме тому не йди, — різко відповів він.

Його рука стискала її сильніше.

І цього разу вона не вирвалася.

— Ви… носите… його слід… — голос став чіткішим.

Сайрус зробив крок уперед.

— Якщо це «частина»… то де ціле?

Тиша.

І потім —

— Прокидається…

Земля здригнулася сильніше.

Десь далеко.

Але настільки глибоко, що відлуння пройшло крізь усе.

Ліс відповів.

Дерева заскрипіли.

Повітря стало холодним.

І вперше —

страх був не просто відчуттям.

Він був реальністю.

Афіна відчула це першою.

Не думкою.

Інстинктом.

— Нам потрібно йти, — сказала вона різко.

— Зараз? — здивувався Хестес.

— ЗАРАЗ.

І цього разу ніхто не сперечався

Вони рушили швидко.

Майже бігом.

І тільки коли відійшли достатньо далеко…

тиск почав спадати.

Але не повністю.

Ніколи повністю.

Коли вони зупинилися, ніхто не говорив кілька хвилин.

Кожен намагався осмислити побачене.

— Це вже не просто залишки, — нарешті сказав Сайрус.

— Ні, — відповіла Афіна.

— Це щось, що збирається назад.

Люмін подивилася на неї.

— Ти відчуваєш його, так?

Афіна кивнула.

— І воно відчуває мене

Діоніс тихо видихнув.

— Супер… просто чудово.

Але цього разу в його голосі не було сарказму.

Тільки напруга.

І страх.

За неї.

Афіна підняла погляд у небо.

Яке тепер здавалося… чужим.

— Ми запізнюємося, — тихо сказала вона.

— До чого? — запитав Хестес.

Вона відповіла не одразу.

А коли відповіла — стало холодніше.

— До його пробудження.