Розділ 39. Після удару

Тиша після бою була важчою, ніж сам бій.
Ні криків.
Ні руху.
Навіть вітер ніби боявся повернутися.
Земля ще зберігала сліди зіткнення — тріщини, обпалені ділянки, місця, де світло й тінь зіткнулися і залишили після себе щось… неправильне.
Афіна стояла, дивлячись на порожнечу перед собою.
Там, де щойно було створіння.
Там, де був біль.
І частина правди.
— Нам треба перевірити всіх, — першим заговорив Хестес, повертаючи себе до реальності.
Його голос був спокійний, але в ньому відчувалася втома.
— Я в порядку, — коротко сказав Діоніс, хоча дихав важче, ніж зазвичай.
— Це не виглядає як «в порядку», — сухо відповів Сайрус, притискаючи плече.
— Сказав той, хто ледве стоїть, — буркнув Діоніс.
Сайрус ледь усміхнувся.
— Я стою.
— Поки що.
Це була майже звична суперечка.
Майже.
Але цього разу в ній було щось інше — полегшення, що вони всі ще тут.
Люмін підійшла до Сайруса.
— Дай подивлюсь, — сказала вона тихо.
Він не заперечив.
Коли вона торкнулася його плеча, світло м’яко спалахнуло, огортаючи рану.
— Воно тебе зачепило глибше, ніж здається, — прошепотіла вона.
— Я вже помітив, — відповів він.
— Це не просто удар, — сказала вона. — Це залишок… енергії.
Сайрус подивився на неї.
— Мені варто хвилюватися?
Люмін затримала погляд.
— Так.
Він кивнув.
— Добре. Я це врахую.
Хестес підійшов до Афіни.
Не різко.
Обережно.
— Гей, — тихо сказав він.
Вона не одразу відповіла.
— Ти з нами? — додав він.
Афіна повільно повернула голову.
— Так… просто…
Вона замовкла.
— Я відчуваю їх.
Хестес нахмурився.
— Кого?
— Тих, ким вони були, — тихо сказала вона. — Це не просто залишки. Це… пам’ять.
Діоніс почув це.
І різко підійшов ближче.
— Ні, — сказав він. — Навіть не думай.
— Про що? — спокійно запитала Афіна.
— Про те, щоб «допомагати» їм так, як ти щойно зробила! — його голос знову став різкішим. — Це небезпечно!
— Я знаю.
— Ні, ти не знаєш! — він зробив крок ближче. — Ти ледве не...
Він замовк.
Бо не зміг сказати це вголос.
Афіна подивилася на нього.
М’яко.
— Я ледве не загинула? — тихо сказала вона.
Він стиснув щелепу.
— Так.
Тиша.
— Але я не загинула, — відповіла вона.
— Один раз пощастило, — різко сказав він. — Другого може не бути.
Хестес поклав руку на плече Діоніса.
— Він правий в одному, — сказав він. — Ми не знаємо, з чим маємо справу до кінця.
Афіна кивнула.
— І саме тому ми не можемо просто знищувати все, що бачимо.
Сайрус підійшов ближче.
— Це вже не просто «знищувати або ні», — сказав він. — Це питання: що гірше — залишити це існувати чи втрутитися?
— І ти на чиєму боці? — запитав Діоніс.
Сайрус задумався на мить.
— На боці виживання, — відповів він. — Нашого.
Люмін піднялася.
— Вони не були ворогами, — тихо сказала вона. — Не спочатку.
— А зараз? — різко запитав Діоніс.
Вона подивилася на нього.
— Зараз вони страждають.
— Це не відповідь.
— Це правда.
Тиша знову опустилася.
Але цього разу вона не розділяла.
Вона змушувала думати.
Афіна повільно вдихнула.
— Ми не можемо зупинитися, — сказала вона.
— Після цього? — перепитав Хестес.
— Саме після цього, — відповіла вона. — Тепер ми знаємо, що це не просто сила. Це наслідки.
Сайрус кивнув.
— І якщо таких «відлунь» більше…
— Вони можуть ставати сильнішими, — закінчив Хестес.
Діоніс провів рукою по обличчю.
— Чудово. Просто чудово.
Афіна подивилася на них.
На всіх.
І в її погляді з’явилося щось нове.
Не сумнів.
Рішення.
— Ми будемо готові наступного разу, — сказала вона.
— І що зміниться? — запитав Сайрус.
Афіна відповіла не одразу.
— Я.
Ці слова прозвучали тихо.
Але ніхто не сумнівався — вона сказала правду.
Вітер нарешті повернувся.
Ліс знову почав жити.
Але тепер вони знали:
це лише поверхня.
Під нею щось прокидається.
І воно не зупиниться.