Розділ 37. Тінь, що прокидається

Вони йшли вже кілька годин.
Ліс змінювався.
Спочатку — непомітно. Лише відчуттям. Наче щось стало трохи не таким: звук кроків глухішим, повітря важчим, світло — тьмянішим.
Потім — більше.
Дерева почали стояти щільніше. Їхні гілки перепліталися так, ніби намагалися закрити небо. Листя втратило свій колір — стало бляклим, майже сірим.
— Мені це не подобається, — пробурмотів Діоніс.
— І мені, — тихо відповів Хестес. — Це не просто місце.
Сайрус провів рукою по стовбуру дерева і різко відсмикнув її.
— Воно… живе. Але не так, як повинно.
— Спотворене, — додала Люмін.
Афіна мовчала.
Вона йшла попереду, але не вела — ніби її щось вело. Її кроки були впевненими, хоча вона не могла пояснити, звідки знає напрям.
— Ти відчуваєш це, так? — тихо запитала Люмін.
Афіна кивнула.
— Воно кличе.
Чим далі вони заходили, тим сильніше змінювався простір.
Повітря почало тремтіти.
Ледь помітно, але постійно.
І тоді вони це почули.
Шепіт.
Не слова.
Звуки.
Наче багато голосів говорили одночасно — і жоден не можна було зрозуміти.
Діоніс різко обернувся.
— Ви це чуєте?
— Так, — відповів Сайрус. — І мені це зовсім не подобається.
Хестес натягнув тятиву.
— Тримайтесь ближче.
Афіна зупинилася.
Раптово.
Так різко, що Люмін ледве не врізалася в неї.
— Що сталося? — запитала вона.
Афіна повільно підняла голову.
— Ми вже тут.
— Де «тут»? — напружено спитав Діоніс.
Вона не відповіла одразу.
Бо те, що було перед ними…
не виглядало як місце.
Це було щось інше.
Перед ними простір ніби розірвався.
Земля тріснула, але не розійшлася. Вона застигла в розломі, з якого не було видно дна.
Світло над цим місцем було спотворене — воно не падало рівно, а ламалося, ніби проходило крізь невидиму тріщину.
— Це… — прошепотів Хестес.
— Рана, — тихо сказала Афіна. — У світі.
Шепіт став голоснішим.
Тепер він був майже зрозумілий.
Майже.
— Не підходь ближче, — різко сказав Сайрус.
Але Афіна вже зробила крок.
І ще один.
Печать у її грудях спалахнула.
Сильніше, ніж будь-коли.
— Вони тут… — прошепотіла вона.
— Хто? — запитала Люмін.
Афіна заплющила очі.
І тоді…
вона це побачила.
Тіні.
Не такі, як звичайні.
Вони рухалися самі по собі, відокремлені від тіл, яких уже не існувало.
Вони тягнулися до світла — і водночас відштовхувалися від нього.
— Це… залишки, — тихо сказала вона. — Від них.
— Від архонтів? — прошепотів Хестес.
— Від того, ким вони були.
Раптом одна з тіней здригнулася.
І рухнула вперед.
— Назад! — крикнув Сайрус.
Але було пізно.
Тінь не атакувала.
Вона… потягнулася до Афіни.
І коли торкнулася її —
світ здригнувся.
Афіна різко вдихнула.
Очі відкрилися широко.
І вона побачила не ліс.
Не команду.
А щось інше.
Голос.
Чіткий.
Болючий.
— Ми… не завершені…
Вона здригнулася.
— Хто ти? — прошепотіла вона.
— Ми… пам’ятаємо…
Картинки миготіли.
Руїни.
Світло.
Крик.
— Допоможи…
— Афіна! — голос Діоніса прорвався крізь усе.
Вона різко повернулася в реальність.
Тінь відступила.
Але не зникла.
— Не торкайся цього більше! — різко сказав він, схопивши її за руку. — Ти не знаєш, що це!
— Знаю, — тихо відповіла вона.
— Ні, не знаєш!
— Це вони, — сказала вона, дивлячись на нього. — Те, що від них залишилося.
Тиша.
— Вони… просять допомоги, — додала вона.
— Або це пастка, — різко відповів Сайрус.
— А якщо ні? — тихо запитала Люмін.
Раптом земля здригнулася.
Не сильно.
Але достатньо, щоб відчути.
Шепіт змінився.
Став глибшим.
Темнішим.
І вперше — небезпечним.
Сайрус повільно озирнувся.
— Ми тут не одні.
Хестес напружився.
— Я теж це відчуваю.
Діоніс зробив крок ближче до Афіни.
— Що б це не було — ми не дамо тобі йти туди самій.
Афіна подивилася на них.
І цього разу — посміхнулася ледь помітно.
— Я знаю.
Розлом перед ними здригнувся знову.
І з глибини…
щось почало підніматися.
Повільно.
Невідворотно.