Розділ 36. Те, що змінює нас

Ліс знову став звичайним.
Або принаймні намагався таким здаватися.
Вітер рухав гілки, десь далеко чулося пташине крило, земля під ногами була такою ж, як і раніше. Але для Афіни нічого вже не було звичайним.
Вона стояла, не рухаючись.
Дихання повільно вирівнювалося, але всередині… все ще тріщало.
Картини, які вона побачила, не зникли. Вони залишилися — не як спогади, а як частина неї.
— Афіна… — голос Люмін був тихим, але ближчим, ніж усе інше.
Вона не одразу відповіла.
Її погляд ще був десь там — у тому світлі, у тих криках, у тому моменті, де все почалося.
— Я тут, — нарешті сказала вона, але навіть їй самій ці слова здалися непевними.
Діоніс підійшов першим.
Різко. Без вагань.
— Що він тобі зробив? — його голос був напружений, майже злий.
— Нічого, — відповіла вона.
— Не бреши.
Вона підняла на нього погляд.
І на мить він завмер.
Бо це була вона.
Але… вже не зовсім.
— Я бачила, — тихо сказала вона. — І цього достатньо.
— Достатньо для чого? — різко кинув він. — Щоб почати довіряти йому?
— Щоб перестати сліпо ненавидіти, — спокійно відповіла вона.
Це вдарило.
Сильніше, ніж крик.
— Гей, — тихо втрутився Хестес, стаючи між ними. — Спокійно.
Він не дивився на Діоніса. Його погляд був на Афіні.
— Ти… нормально? — запитав він уже м’якше.
Це було просте питання.
Але в ньому було більше, ніж у всіх попередніх словах.
Афіна на мить розгубилася.
Бо вперше за цей час…
її не питали про істину.
її питали про неї.
— Я не знаю, — чесно відповіла вона.
І це було найправдивіше, що вона могла сказати.
Сайрус стояв трохи осторонь, але цього разу не ховався в тінях.
Він дивився прямо.
— Ти змінилася, — сказав він.
— Я знаю.
— І це ще не кінець.
— Я теж це знаю.
Він кивнув.
— Добре.
Діоніс різко повернувся до нього.
— Добре?! Серйозно?
Сайрус знизав плечима.
— Я не сказав, що мені це подобається. Я сказав, що це логічно.
— Вона може стати… — Діоніс замовк, не договоривши.
— Ким? — тихо спитала Афіна.
Він подивився на неї.
Довго.
— Не собою, — нарешті сказав він.
Тиша.
Ці слова боліли.
Не тому, що були жорстокими.
А тому, що в них був страх.
Справжній.
— Я не зникаю, — тихо сказала Афіна. — Я намагаюся зрозуміти.
— А якщо це тебе змінить настільки, що ми тебе втратимо? — голос Діоніса став тихішим.
І от тоді стало зрозуміло.
Він не злився.
Він боявся.
Афіна зробила крок до нього.
Повільно.
— Ти мене не втратиш, — сказала вона.
— Ти не можеш цього обіцяти.
Вона зупинилася.
І вперше — не знала, що відповісти.
Люмін поклала руку їй на плече.
— Він має право боятися, — тихо сказала вона. — Ми всі маємо.
Хестес кивнув.
— Але ми також маємо довіряти, — додав він. — Інакше ми розпадемося ще до того, як щось станеться.
Сайрус перевів погляд з одного на іншого.
— І зараз ми дуже близькі до цього.
Тиша знову накрила їх.
Але цього разу вона була не порожньою.
Вона була наповнена всім, що вони не могли сказати одразу.
Афіна глибоко вдихнула.
— Я не прошу вас погоджуватись зі мною, — сказала вона. — Але я прошу… не відвертатися.
Вона подивилася на кожного.
— Бо я все ще тут.
Діоніс опустив погляд.
Хестес злегка кивнув.
Сайрус нічого не сказав.
Але не відійшов.
Серафель спостерігав.
Мовчки.
З відстані.
Він бачив це.
Не слова.
Зв’язок.
І те, як він тримається… попри тріщини.
— Вони сильніші, ніж здаються, — тихо промовив він.
— Нам потрібно рухатися, — сказав Хестес нарешті. — Ми занадто довго стоїмо на одному місці.
— Куди? — запитав Діоніс.
Афіна на мить замислилася.
І вперше відповідь прийшла не як сумнів.
А як відчуття.
— Туди, де почалося перше падіння, — сказала вона.
Сайрус звузив очі.
— Ти знаєш, де це?
— Ні, — відповіла вона. — Але… я відчуваю напрям.
Люмін уважно подивилася на неї.
— Це не просто відчуття, — тихо сказала вона. — Це зв’язок.
Афіна не заперечила.
Вони рушили.
Разом.
Але вже не такими, як раніше.
Між ними залишалася напруга.
Сумніви.
Страх.
Але було і щось інше.
Те, що не зникло навіть після всього.
Довіра.
Не сліпа.
А вибрана.
І десь глибоко…
щось прокинулося.
Не в них.
У світі.