Розділ 17. Тінь, що чує світло

Світ завмер.
Афіна стояла нерухомо, а за її спиною ледь тремтіли прозорі крила — не повністю сформовані, лише відблиски, мов спогад, що намагається стати реальністю.

Ангели зависли над землею, їхнє сяйво перетікало між хмарами, спотворюючи повітря.
Вони дивилися на Афіну, але наче не до кінця розуміли, що бачать.

— Печать… активована, — промовив один із них, металевим голосом, ніби з глибини порожнечі.
— Але не ангельською силою. Це… інше.

Люмін зробила крок уперед, і її голос став твердим:
— Вам не зрозуміти. Ви давно втратили зір.

Ангели не звернули на неї уваги. Вони дивилися лише на Афіну.
Лише на те, що вона стала.

Діоніс підійшов ближче до неї, тихо прошепотів:
— Крила… вони не твої. Чи твої?.. Чи його?..

Афіна не встигла відповісти.

Бо за сотні світів від них — у покинутому храмі, захованому між вимірами — хтось різко розплющив очі.

Серафель сидів на холодному камінні, поклавши голову на руки. Його рани ще не загоїлися після того, як архонти відірвали його від реальності, та щось різко пронизало його грудну клітку.

Спалах.

Наче світло з дитинства, таке знайоме, тепле — але водночас болюче, бо не його.

— …Афіна, — прошепотів він.

Його крила, зранені та нерівні, здригнулися. Серафель схопився на ноги — злість і надія переплелися в ньому так сильно, що він ледве дихав.

— Це не може бути…
Але він відчув її.
Її страх. Її силу. Її біль.

— Хтось торкнувся печаті, — пролунав холодний голос за його спиною.

Серафель обернувся.
Із темряви вийшла тінь — висока істота з обличчям, схованим під каптуром.

— Ти мав це зупинити, Серафелю. Але ти, як завжди, віддав серце не тому, кому слід.

Крила Серафеля розкрилися ривком, хоч біль пронизав усе тіло.

— Не смій говорити про неї.

— Тоді ти й сам розумієш, — тінь повільно підняла руку, — що якщо вона пробудила печать архонтів… на неї полюватимуть усі.

Серафель зціпив зуби.
— Навіть якщо доведеться згоріти вдруге… я знайду її.

У цей час, на землі, Ангели зійшли нижче.
Їхня присутність тиснула, мов сама небесна кара.

Один із них простягнув руку до Афіни.

— Передай нам печать.
— Вона не твоя.
— Ти — випадковість.

Сяйво ангельської долоні торкнулося повітря, і земля під ногами Діоніса тріснула.

Хестес став між ангелом і Афіною, підніс свій меч:
— Ще один крок — і вам не сподобається, як я реагую.

— Ти — демон.
— Я — той, хто ламає ваші райські правила, — огризнувся Хестес.

Люмін різко підняла руку:
— Ні! Не бийтесь! Вони не повинні доторкнутися до неї, але й ви не витримаєте їхнього світла!

Афіна зробила крок назад.
Її серце калатало так сильно, ніби ось-ось вирветься з грудей.

Світло знову спалахнуло в очах.
Тіло стало легким.
Крила — прозорі, тремтячі — знову розкрилися.

— Я нічого вам не віддам, — сказала вона тихо, але голос лунав так, що навіть ангели завмерли.

Момент тиші.
Глибокий.
Небезпечний.

І раптом…

Ангели одночасно відступили.

— Архонт пробуджується, — сказав один із них.
— Вона стає ключем.
— Ми повернемось.

І у спалаху світла вони зникли, залишивши землю тріснутою, повітря — гарячим, а тишу — надто гучною.

Афіна зігнулася, схопилася за голову. Біль пронизав її.

Люмін кинулась до неї:
— Ти втрималася… Але тепер вони точно знають, хто ти.

Хестес торкнувся її плеча:
— Головне — ти жива. Але що тепер?

Афіна підняла погляд.
У її очах тремтів страх… і щось глибше.

— Він іде, — прошепотіла вона.
— Хто? — запитав Діоніс.

Афіна закрила очі.
І в темряві побачила його силует — Серафеля.
Його крила.
Його погляд.

— Серафель. Він… почув мене.

І світло знову здригнулося.