Розділ 13. Відлуння минулого

Ніч була дивно тиха. Здавалося, навіть зірки боялися порушити спокій, що оповив табір. Афіна сиділа біля багаття, вдивляючись у полум’я, яке то виростало, то спадало, відкидаючи на її обличчя тіні, схожі на розірвані сни. Поруч спав Хестес, його загострені вуха смикалися від кожного тріску дров, а Діоніс мирно хропів, накрившись власним хвостом.

Та Афіна не могла заснути. Її тіло нило від утоми, але в голові не вщухав гул — ніби хтось тихо шепотів її ім’я.
Спершу вона подумала, що це просто вітер. Але шепіт набирав сили, ставав чіткішим, пульсував у грудях.

 — Афіно…

Вона здригнулася. Голос був знайомим — спокійний, холодний, як кришталь.
Серафель.

Перш ніж вона встигла щось сказати, навколо все розчинилося. Багаття згасло, земля зникла з-під ніг, а перед очима розкинулося яскраве світло.

Воно не осліплювало — радше кликало. Афіна зробила крок уперед і раптом опинилася в іншому місці.
Небо було золоте, немов саме сонце розтануло у повітрі. Навколо — білі мармурові вежі, легкі, як хмари. Ангельський світ.

Вона стояла посеред величної зали, де сяяли тисячі кристалів. Біля вікна, спиною до неї, стояв Серафель — молодший, без сліду втоми в очах, у світлих шатах, з легкими усмішкою й спокоєм у погляді. Поруч із ним — дівчина.
Її золотаве волосся переливалося, мов світло на воді, а крила були ніжно-блакитними.

 — Люмін… — прошепотіла Афіна, сама не розуміючи, звідки знає її ім’я.

Вона дивилася, як дівчина простягає руку до Серафеля.
— Ти надто суворий із собою, — м’яко мовила Люмін. — Ти прагнеш миру, але боїшся власного серця.

Серафель опустив погляд.
— Мир потребує жертви, — тихо відповів він. — А серце... воно лише заважає бачити істину.

— Чи правда — це лише холод? — запитала вона. — Ти називаєш себе світлом, але світло не може існувати без тепла.

Їхні погляди зустрілися. Афіна відчула, як щось важке стисло її груди. Цей момент був надто справжнім, надто болючим, щоб бути просто ілюзією.

Але видіння змінилося.

Небо потемніло. Зала розсипалася на уламки.
Люмін стояла серед полум’я, її крила обпалені.
— Серафелю, будь-ласка, — благала вона, — не роби цього…

А він стояв перед нею — вже не той світлий ангел, а архангел з холодними очима. Його меч світився блідим сріблом.

 — Я мушу, — прошепотів він. — Інакше згорить увесь світ.

І тоді світло знову розірвало простір.

Афіна відскочила, задихаючись. Вона знову була біля згаслого багаття, руки тремтіли, серце калатало.
Їй здалося, що вогонь підкинув останню іскру — і на мить у полум’ї вона побачила Серафеля. Його очі були сповнені того ж болю, що й у видінні.

 — Ти бачиш… те, що не мала бачити, — його голос пролунав тихо, як вітер. — Але, можливо, саме ти повинна це знати.

І полум’я згасло.

Афіна сиділа нерухомо, відчуваючи, як у її душі росте щось нове — суміш жалю, страху і дивного розуміння.
Серафель не був просто ворогом. Він був трагедією, що народилася зі світла.
І десь у глибині вона знала: його історія — ще не закінчена.