Розділ 7. Голоси забутих

Важкі двері храму зачинилися за їхніми спинами, і коридор попереду залився примарним світлом. Стіни дихали — ніби саме каміння було живим. Руни на них змінювалися з кожним кроком, а з глибини долинав глухий звук, що нагадував серцебиття.

— Це не просто храм, — прошепотів Хестес, уважно придивляючись до написів. — Це живий архів. Він записує все, що бачить.

Афіна провела пальцями по холодному каменю й відчула легке тремтіння, немов стіна відгукнулася на її дотик.

— І хто ж тоді він сам? — запитала вона.

— Слуга або в’язниця, — глухо кинув Сайрус. — Ангели люблять приховувати правду під красивими словами.

Їхні кроки лунали, як удари барабана, і кожен відчував, що вони спускаються не просто в глибини храму — а в глибини чужої пам’яті.

Зал Дзеркал

Першим випробуванням була кругла зала з десятками високих дзеркал. Скло було тьмяним, але варто було підійти ближче — й відображення ставали моторошно реальними.

Афіна побачила себе, але не тією, ким вона є зараз. Її очі були порожніми, амулет у руках — залитий кров’ю. Вона стояла серед руїн королівства.

Хестес побачив, як його руки, що колись тримали книги, зараз стискають закривавлений меч, а вогонь пожирає бібліотеки його народу.

Сайрус бачив, як його власний народ веде його на шибеницю, називаючи зрадником.

Діоніс бачив поле бою, на якому він один проти тисяч, і навіть його сила нічого не змінює.

— Це брехня, — пробурмотів Сайрус, відводячи погляд. — Дзеркала граються з нами.

Але відображення заговорили в унісон:
«Це не брехня. Це те, ким ви станете.»

Голоси били по вухах, заповнювали груди холодом. Афіна вже відчувала, як її охоплює відчай, коли раптом Діоніс з ревом розмахнув сокирою і розтрощив одне з дзеркал. Скло розлетілося тисячами іскор. І в ту ж мить інші відображення потьмарилися, замовкли й почали тріскатися.

— Ми самі вирішуємо, ким бути, — пробурмотів він.

Сходи вниз

Вони спускалися довгими сходами, і повітря ставало важчим. Здавалося, кожен вдих наповнює груди попелом. Стіни світилися фресками. На них — сцени Великої Святої війни: армії, що горіли у полум’ї, небеса, що розривалися від крику ангелів, і три принци, яких ангели забирали у свої крижані палаци.

Афіна торкнулася зображення, і раптом її очі затуманилися. В голові зазвучали голоси:

«Ми були спадкоємцями… нас забрали… вирвали серця і дали нові, чужі… ми стали архонтами… ми втратили імена…»

Афіна відсмикнула руку, ледве стримуючи сльози.

— Архонти… вони не обирали цей шлях, — прошепотіла вона. — Вони були жертвами.

Хестес зупинився перед фрескою, де ангели тримали ключі у вигляді кривавих крил.
— Це пояснює, чому їх так боялися, — сказав він тихо. — Вони не просто воїни. Вони — живі печаті.

Слуги Тіней

Раптово підлога здригнулася. З темряви коридору почали виходити постаті — високі, з тілами, зробленими з диму й попелу. Їхні очі світилися червоним.

— Слуги Тіней, — крикнув Хестес. — Вартові, створені з проклять архонтів!

Істоти атакували. Діоніс кинувся уперед і розтрощив одного, але його тіло знову зібралося з диму. Сайрус випустив полум’я — вороги лише відступили, та одразу пішли в атаку знову.

— Вони безсмертні! — гаркнув Сайрус.

Хестес, у відчаї розшифровуючи руни на стінах, раптом закричав:
— Лише світло істини може розвіяти їх! Афіно, амулет!

Афіна заплющила очі, міцно притискаючи амулет до грудей. Слова самі вирвалися з її вуст — стародавня мова, якої вона ніколи не вчила.

— Lux veritas…

Амулет вибухнув світлом. Слуги завили і розсипалися в попіл, який швидко розчинився у повітрі. Коридор знову занурився у тишу, тільки важке дихання героїв залишилося.

Голос Серафеля

Та тиша тривала недовго. Раптом із глибин храму долинув голос. Глибокий, насмішкуватий, повний темної сили.

— Ви зайшли надто далеко.

Він лунав усюди — у камені, у повітрі, навіть у власних думках.

— Архонти належать мені. Ви не розумієте, що шукаєте.

Стіни прошепотіли ім’я, і від нього кров стигла у жилах:

Серафель.

Афіна відчула холод у грудях, а амулет затремтів у її руках, наче намагався втекти.

— То він… — видихнув Діоніс. — Той, хто стоїть за всім цим.

Сайрус зціпив зуби:
— І він забавляється з нами, як із іграшками. Це лише відлуння його сили.

Розвилка

Коридор розійшовся на три шляхи. На стінах засяяли нові символи:

Зала Пам’яті — місце, де зберігалися спогади архонтів.

Вежа Тиші — там, де ангели закривали вуста тим, хто знав надто багато.

Серце Храму — сама печать, яка утримувала таємницю.

— Це пастка, — прошепотів Хестес. — Кожен шлях відкриє щось, але за це доведеться платити.

Афіна стиснула амулет, який тепер світився пульсуючим сяйвом. Вона глянула на друзів — і зрозуміла, що вони теж це відчувають: справжня подорож тільки починається.

— Ми вже пройшли свої страхи, — твердо сказала вона. — Тепер ми повинні дізнатися правду.

І вони ступили вперед, роблячи вибір, який змінить їхню долю.