Розділ 6. Випробування тіней

Двері храму зачинилися за ними без звуку, і одразу світ навколо занурився у непроглядну пітьму. Лише амулет у руках Афіни мерехтів блідим сяйвом, відганяючи тіні на кілька кроків уперед. Здавалося, що сама темрява була живою: вона ворушилася, дихала, стискала простір.

— Це не просто морок, — прошепотів Хестес, оглядаючись. — Вона відчуває нас.

У темряві щось заворушилося. Ледь чутний шепіт пронісся навколо, перетворюючись на глузливий сміх. Потім почувся гуркіт, і раптом кожен відчув, як земля зникає з-під ніг. Вони падали у безодню.

Коли очі знову відкрилися — герої були розділені. Кожен опинився у власному кошмарі.

Афіна

Вона стояла на знайомому полі, де колись бігала маленькою дівчинкою. Сонце сяяло, трава була соковита, а вдалині співали жайворонки. Але ця краса здавалася несправжньою, наче картинка, що ось-ось розсиплеться.

Попереду бігла дівчинка з рудим волоссям у вінку з ромашок. Афіна впізнала її одразу — це була вона сама, мала і безтурботна.

— Чому ти покинула мене? — раптом спитала дитина, озираючись. — Чому ти стала такою суворою?

Афіна зробила крок уперед, але навколо почали з’являтися тіні у плащах. Вони простягали руки, намагаючись відібрати у неї амулет.

— Ти слабка, — нашіптували вони. — Ти не зможеш захистити нікого.

Дитина розчинилася у мороці, і Афіна залишилася сам-на-сам із ворогами. Серце калатало, а руки тремтіли. Вона закрила очі й міцніше стиснула амулет.

— Я вже не дитина, яка тікає, — прошепотіла вона. — Я борюся.

Амулет спалахнув сліпучим світлом, і тіні розвіялися. На полі залишилося лише сонце й легкий вітер, що прошепотів їй: «Ти сильніша, ніж думаєш».

Хестес

Він стояв у величезній бібліотеці свого народу. Але все довкола було зруйноване: полиці палали, книги оберталися на попіл, а дим їдко жалив очі.

Посеред зали стояв його наставник, мудрий старий ельф, який колись навчив Хестеса читати мови предків. Його погляд був суворим і холодним.

— Ти зрадив знання, — мовив він. — Ти обрав шлях воїна, а не мудреця.

Полум’я пожирало рукописи, спалюючи пам'ять століть. Крики звучали з усіх боків: голоси предків звинувачували Хестеса у тому, що він відмовився від їхньої спадщини.

— Я не зрадив! — вигукнув Хестес, намагаючись пробитися крізь дим. — Я використовую знання, щоб зберегти майбутнє, а не сховати його у порохнявих книгах!

Вогонь раптово розступився, утворивши перед ним світлий прохід. Наставник зник, залишивши по собі лише тихий шепіт: «Ти ще маєш довести свої слова».

Сайрус

Він опинився серед чорної пустки. Небо було червоним, земля — розпеченою. З пітьми повстали постаті його народу — демони з палаючими очима. Вони кричали, здіймали зброю й дивилися на нього з ненавистю.

— Ти зрадник! — лунало звідусіль. — Ти стоїш поруч із ворогами!

Їхні обличчя спотворювалися болем і гнівом. Це були ті, кого він знав, кого колись вважав братами. Вони кидали йому в обличчя власні слова, перекручені, сповнені злоби.

Сайрус опустив голову. Він боявся цього все життя — що одного дня стане чужим і для свого народу, і для решти світу.

Але коли тіні простягли руки, намагаючись затягнути його у пітьму, він вирівняв плечі.

— Я не зрадник, — промовив він твердо. — Я борюся не за расу. Я борюся за правду.

Його голос відлунював у пустці, розбиваючи крики. Постаті почали розчинятися, і на місці темряви залишився лише шлях уперед.

Діоніс

Він стояв серед руїн свого клану. Розбиті хати, розірвані прапори, мертві тіла його братів і сестер. Повітря було густим від запаху диму й крові.

Попереду з’явилася гігантська постать — звіролюд, такий, як він сам, але сильніший, старший, з очима, повними презирства.

— Ти слабкий, — прогримів велетень. — Ти не врятував їх.

Діоніс відчув, як у руках тремтить сокира. Він знову був тією дитиною, яка безпомічно дивилася, як його клан знищують. Сльози підступили до очей, але він закричав, стискаючи зброю.

— Я живу не для того, щоб тікати від минулого! Я живу, щоб боротися далі!

Він ударив сокирою у землю, і навколо спалахнуло світло. Руїни зникли, а разом з ними й гігантська тінь.

Разом

Темрява відступила. Герої знову стояли поруч у храмі. Амулет в руках Афіни сяяв яскраво-білим світлом, а стародавні символи на стінах почали змінюватися, утворюючи нові знаки.

Хестес, важко дихаючи, озирнувся на друзів:
— Ми пройшли перше випробування. Але це була лише тінь наших страхів. Попереду чекає щось сильніше.

Афіна глянула на них. Тепер вони бачили не лише обличчя один одного — вони бачили душі, рани й сумніви, які кожен носив у собі. І це робило їх ближчими, ніж будь-які клятви.

Двері храму відчинилися, запрошуючи їх у глибини невідомого.