Розділ 5. Тіні старого міста

Старе місто зустріло їх холодом і тишею. Тут навіть вітер звучав інакше — як шепіт давніх стін, що зберігали таємниці минулих епох. Руїни колись величних будівель виглядали, мов гіганти, повалені часом. Вікна темніли чорними проваллями, а вузькі вулиці, здавалося, стежили за мандрівниками, заманюючи їх у пастку.

Афіна тримала амулет перед собою. Його світло билося ритмічно, немов серце. З кожним кроком вона відчувала, що амулет реагує на щось невидиме. Символи на його поверхні змінювалися, але зрозуміти їх значення було неможливо.

— Це шифр, — тихо сказав Хестес, схилившись ближче. — Стародавня мова архонтів. Я бачив лише уламки подібних написів у бібліотеках ельфів. Якщо ми розгадаємо його, дізнаємося, куди йти.

Сайрус пирхнув. — Чудово. Але, боюся, у нас не буде часу розгадувати загадки посеред вулиці.

Діоніс йшов останнім, тримаючи сокиру напоготові. Його бурштинові очі не пропускали жодного руху. — Ми не самі, — глухо проричав він. — Відчуваю кроки. Нас переслідують.

Тиша розірвалася скреготом металу. Із тіні вийшли постаті в чорних плащах, їхні обличчя ховали маски з символами, які зловісно виблискували у світлі амулета. Їх було шестеро. Вони рухалися спокійно, упевнено, мов мисливці, що вже загнали здобич.

— Віддайте амулет, — промовив один із них. Його голос, спотворений маскою, лунав холодно і відсторонено. — Він не належить вам.

Афіна стиснула амулет так міцно, що відчула, як він вібрує у відповідь, ніби розумів її рішучість.
— Ми нікому його не віддамо.

Постать кивнула, і нападники рушили вперед.

Діоніс з ревом кинувся назустріч. Його сокира розсікла повітря, і перший ворог ледве встиг підняти зброю, щоб відбити удар. Кожен рух звіролюда був настільки могутнім, що земля здригалася під його ногами.

Хестес ковзав у темряві, наче тінь. Його кинджали блищали, розсікаючи тканину плащів і змушуючи ворогів відступати. Він прикривав Афіну, не даючи нікому підійти занадто близько.

Сайрус стояв трохи позаду. Його руки сяяли темним сяйвом, і з-під землі піднімалися довгі тіні, які хапали ворогів за ноги. Один із нападників упав, але навіть на землі він намагався дотягнутися до Афіни. Сайрус, стиснувши кулак, змусив тіні обплутати його так, що той більше не піднявся.

Афіна намагалася втримати рівновагу серед хаосу. Серце билося швидко, але водночас вона відчувала дивне тепло від амулета. І раптом він спалахнув настільки яскраво, що всі завмерли.

Світло вихопило на стіні старого храму, біля якого вони билися, символи. Вони світилися тим самим сяйвом, що й амулет. Раніше це була звичайна обшарпана стіна, а тепер на ній проступив цілий напис.

— Він вказує шлях! — вигукнула Афіна.

— Або заманює в пастку, — сухо додав Сайрус, але навіть він не відвів очей від сяйва.

Ворогів було все ще забагато, і битва ставала дедалі запеклішою. Діоніс, задихаючись, утримував одразу двох нападників, а Хестес, ледь ухиляючись від ударів, відчував, що сили тануть.

— Усередину! — крикнула Афіна, вказуючи на двері храму.

Діоніс різким ударом сокири відкинув супротивників, а Сайрус закрив провулок стіною з темної енергії. Це дало їм кілька секунд, аби вскочити до храму.

Усередині панувала тиша, але повітря було важким, ніби сама будівля чекала на них. Символи на стінах світилися, а амулет пульсував у такт.

Хестес торкнувся написів. Його пальці тремтіли, коли він перекладав:
— «Хто шукає істину архонтів, має пройти крізь випробування тіней. Лише той, чиє серце чисте, зможе побачити дорогу далі».

Їхні погляди зустрілися. Ніхто не наважився сказати вголос те, що всі подумали: тепер кожного з них чекає перевірка. І ця перевірка може виявитися небезпечнішою за будь-який меч.

Афіна стиснула амулет і зробила крок уперед. У глибині храму засяяли двері, які раніше здавалося, що навіть не існують.

Вони вже вступили на шлях, з якого не буде повернення.