Розділ 36

Розділ 36

Зимовий Саванаар

«Зима не змінює людей. Вона лише залишає поруч тих, хто готовий пройти холод разом із тобою.»
— «Хроніки мандрівних квінтетів»

Минуло майже три тижні.

Зима остаточно опанувала Саванаар.

Щоранку Академія прокидалася під новим шаром снігу. Білі дахи башт мерехтіли у світлі зимового сонця, кам'яні доріжки ще до світанку очищувалися магією, а замерзлі фонтани вкривалися тонким візерунком кришталевого інею. Повітря стало таким прозорим і холодним, що кожен вдих ніби обпікав легені, а студенти все частіше затримувалися в теплих переходах між корпусами, тримаючи в руках чашки з гарячим трав'яним чаєм.

Академія жила своїм звичним ритмом.

Лекції змінювалися практикою, практика — вечорами в бібліотеці, а ті, своєю чергою, ранковими тренуваннями. Проте після заняття Даркана щось усе-таки змінилося.

Зв’язок між ними через Відлуння більше не зникав.

Відгук не звучав постійно й не заважав думати. Найчастіше Кіра взагалі забувала про його існування, але час від часу нитка між ними оживала сама, наче хтось легенько торкався струни.

Одного разу, під час лекції з історії магії, Кіра раптом відчула знайоме тепле роздратування й навіть не підвела очей від конспекту.

За кілька секунд поряд пролунав важкий зітх Аурона.

— Сінтіє...

— Що?

— Перестань.

— Я нічого не роблю.

— Саме це мене й насторожує.

Кіра усміхнулася раніше, ніж почула відповідь.

Відлуння не повідомило їй слів.

Лише знайоме терпіння Аурона, яке вже починало тріщати.

Іншим разом, працюючи в бібліотеці, Кіра раптом відчула короткий спокійний імпульс. Вона машинально підвела голову саме в ту мить, коли Елісія знайшла потрібний уривок і ледь помітно всміхнулася.

— Знайшла?

Ельфійка здивовано подивилася на неї.

— Так...

Кіра лише усміхнулася у відповідь.

Іноді Відлуння приносило зовсім дрібниці.

Найважче було з Ноксом.

Його нитка майже завжди залишалася тихою.

Іноді Кірі здавалося, що він навчився інстинктивно приховувати навіть ті емоції, які не можна було приховати словами.

Проте зрідка захист слабшав.

На мить.

Під час одного із занять професор невдало пожартував про демонів, уся аудиторія засміялася.

Нокс теж усміхнувся.

Лише Відлуння видало інше: холодний, майже невідчутний спалах настороженості, який зник швидше, ніж Кіра встигла усвідомити його.

Вона мимоволі повернула голову. Нокс саме дивився у вікно.

За кілька секунд він ніби відчув її погляд і спокійно повернувся.

— Щось сталося?

— Ні.

Він дивився ще мить.

Потім усміхнувся своєю звичною легкою усмішкою.

— Добре.

Кіра не знала, чи він справді нічого не помітив.

Чи помітив навіть більше, ніж вона сама.

— Ви двоє так дивно переглядаєтеся останнім часом, — несподівано сказала Сінтія, коли вони йшли до тренувального корпусу. — Це вже трохи лякає.

Кіра мало не перечепилася через власний чобіт.

— Ми?

— Саме ви.

Сінтія показала пальцем спочатку на Кіру, потім на Нокса.

— То дивитеся одне на одного. То не дивитеся спеціально. То одночасно обертаєтесь.

Вона примружилася.

— Дуже підозріло.

— Ти починаєш бачити змови там, де їх немає, — спокійно відповів Нокс.

— Ага.

Сінтія кивнула з таким серйозним виглядом, ніби вже винесла остаточний вирок.

— Саме так зазвичай і відповідають винні.

— За що саме?

— Ще не знаю, але обов'язково з'ясую.

— Це звучить як погроза, — зауважив Аурон.

— Ні.

Сінтія широко всміхнулася.

— Це обіцянка.

Елісія тихо засміялася.

— Співчуваю вам обом.

— Нам? — одночасно перепитали Кіра й Нокс.

— Саме так, — кивнула ельфійка. — Якщо Сінтія щось вирішила дослідити, шансів урятуватися вже майже немає.

— Я все чую! — гордо повідомила перевертниця.

— Ми на це й розраховували, — сухо відповів Аурон.

Сінтія вже відкрила рота для чергової репліки, коли великі двері тренувального корпусу відчинилися самі.

Усередині було значно тепліше, ніж надворі.

На кам'яній підлозі групками сиділи інші квінтети, а посеред просторого полігону, склавши руки за спиною, стояв Ліріон.

____________________________________________________________________________________
Ліріон дочекався, поки останні студенти займуть свої місця вздовж стін полігону, після чого неквапливо рушив уперед.

— За останні тижні ви багато говорили про командну роботу. Багато тренувалися. Дехто навіть почав вірити, що навчився працювати разом.

Його погляд ковзнув по квінтетах.

— Сьогодні перевіримо, чи це справді так.

Ліріон жестом покликав одного зі старшокурсників. Високий хлопець у темній тренувальній формі вийшов на середину майданчика й мовчки зупинився поруч із викладачем.

На його лівому передпліччі була зав'язана вузька срібна стрічка.

— Правила прості, — продовжив Ліріон. — Кожен квінтет по черзі виходить проти одного суперника.

Він торкнувся стрічки.

— Ваше завдання — забрати цю стрічку.

— Звучить надто просто, — пробурмотіла Сінтія.

— Саме тому буде складно.

— Використовувати смертельні закляття не можна. Намагатися покалічити суперника — теж. Якщо хтось із вас тричі торкнеться підлоги спиною, він вибуває до завершення спарингу.

Він зробив коротку паузу.

— І найголовніше.

Ліріон обвів поглядом усіх студентів.

— Людина, яка першою торкнеться стрічки, не має права її забрати.

Полігоном прокотилося здивоване перешіптування.

Навіть Аурон насупився.

— Чому?

— Бо тоді весь квінтет просто працюватиме на одного найсильнішого бійця.