Розділ 35

Розділ 35

Після імені

«Справжнє Відлуння починається не тоді, коли ти чуєш іншого, а тоді, коли поруч із ним тиша перестає бути самотністю».
— «Хроніки Перших квінтетів»

Сонце м’яко торкалося високих шпилів Академії, забарвлюючи світлий камінь у теплі золотаві відтінки. Нічний мороз ще не встиг остаточно відступити, тому над доріжками клубочився легкий туман, а на гілках Саванаару виблискували крихітні кристали інею. Академія поволі прокидалася. З боку їдальні долинав дзенькіт посуду, алеями котилися голоси студентів, десь лунав сміх, а уривки розмов раз у раз поверталися до однієї теми — учорашньої церемонії.

Кіра, щільніше закутавшись у темно-синій плащ, повільно йшла алеєю разом зі своїм квінтетом. Учорашній вечір досі здавався майже сном.

Квінтет Таріса.

Тепер це було не просто слово, випадково кинуте Елісією. Воно стало їхнім ім’ям, частиною їхньої спільної історії, яку відтепер знала вся Академія.

— Добрий ранок, квінтет Таріса!

Веселий голос змусив усіх одночасно обернутися.

Назустріч їм ішли троє старшокурсників. Один із хлопців привітно всміхнувся й підняв руку.

— Вітаємо з отриманням імені!

— Заслужили, — підтримала його дівчина поруч, поправляючи комір світлого плаща. — Не кожного року Сфера Єдності так реагує.

Сінтія засяяла так, ніби саме на ці слова чекала від самого пробудження.

— Дякуємо! — Вона широко всміхнулася й енергійно помахала їм у відповідь. — Ми теж були трохи… здивовані.

— Трохи? — пирхнув Аурон, кинувши на неї промовистий погляд. — Це дуже м’яко сказано.

Старшокурсники засміялися й рушили далі, ще раз побажавши їм успіхів.

Не встиг квінтет пройти й кількох десятків кроків, як назустріч трапилася ще одна група студентів.

— Вітаємо!

— Гарна назва.

— Побачимося на полігоні, квінтет Таріса!

Кіра ніяково всміхалася кожному, хто звертався до них. Вона ніколи не любила опинятися в центрі уваги, а тепер здавалося, що про їхній квінтет говорила чи не вся Академія.

— Вони всі дивляться на нас, — тихо пробурмотіла вона, трохи нахилившись до друзів.

— Тому що ми знаменитості, — абсолютно серйозно відповіла Сінтія й гордо випрямила спину, ніби вже готувалася позувати для урочистого портрета.

Елісія прикрила усмішку рукавичкою.

— Принаймні до кінця дня.

— Не руйнуй мої мрії, — ображено протягнула перевертниця, хоча в її очах продовжували танцювати веселі вогники.

Нокс, який ішов поруч із Кірою, ледь помітно всміхнувся.

— Звикайте.

— Кажеш так, ніби сам до цього звик, — зауважила Кіра, скосивши на нього погляд.

Він на мить замислився, а тоді недбало знизав плечима.

— Люди завжди цікавляться чимось незвичайним. За кілька днів знайдеться нова тема для розмов.

— І тебе це зовсім не хвилює?

— Ні.

Відповідь прозвучала надто швидко.

Кіра вже хотіла відвести погляд, але встигла помітити ледь помітну зморшку між його бровами, яка з’являлася щоразу, коли він намагався приховати справжню реакцію.

Нокс збрехав.

Попереду Сінтія вже жваво доводила Аурону, що після такого успіху вони просто зобов’язані отримувати більші порції десертів у їдальні.

— Це нелогічно, — невдоволено заперечив дракон, дивлячись на неї так, ніби вона щойно запропонувала перебудувати всю Академію.

— Чому?

— Тому що назва квінтету жодним чином не впливає на розмір порцій.

— От бачиш, — не здавалася Сінтія, піднявши палець, наче саме він щойно підтвердив її правоту. — Саме тому систему треба вдосконалити.

— Не впевнений, що Верховна магеса погодиться змінити правила Академії через твою любов до солодкого.

— Треба хоча б спробувати.

— Не треба.

Елісія вже сміялася вголос, а Кіра лише похитала головою, спостерігаючи за ними.

— Вони ніколи не припинять, так?

— Сподіваюся, що ні, — тихо відповів Нокс.

У його голосі було стільки несподіваного тепла, що Кіра мимоволі повернулася до нього.

Він дивився вперед — на Сінтію, яка вже почала обурено доводити Аурону, що кожен великий герой неодмінно любив солодке, і на Елісію, яка безуспішно намагалася вставити бодай слово між їхніми репліками.

На його обличчі з’явилася рідкісна, ледь помітна усмішка. Кіра раптом усвідомила, що останнім часом бачила її дедалі частіше, і ця проста думка зігріла її сильніше за зимове сонце, яке вже пробивалося крізь крони дерев.

Після сніданку Даркан, як і обіцяв напередодні, не повів їх ані на полігон, ані до навчальних залів. Замість цього він звернув із головної алеї до невеликої галявини на самому краю Академії, де серед засніжених дерев височіли гладкі кам’яні плити, встановлені правильним колом. Узимку сюди майже ніхто не заходив, тому навколо панувала тиха, майже урочиста відстороненість, яку порушували лише м’який скрип снігу під ногами та легкий шелест оголених гілок над головою.

Даркан зупинився в центрі кола й неквапливо обвів поглядом п’ятьох студентів, ніби хотів переконатися, що цього разу вони справді готові слухати.

— Отже, сьогодні ми поговоримо про те, що сталося вчора.

Сінтія, яка ще мить тому розглядала вкриту інеєм плиту, миттєво випросталася, а в її очах спалахнула жвава цікавість.

— Ми нарешті дізнаємося, чому Сфера так дивно засвітилася?

— Ні, — спокійно відповів Даркан.

Сінтія демонстративно опустила плечі й важко зітхнула, навіть не намагаючись приховати розчарування.

— Шкода.

У погляді Даркана майнула тінь усмішки.

— Причина доволі проста: відповіді на це питання не існує.

Квінтет майже одночасно переглянувся, і цього разу здивування не змогла приховати навіть Елісія.

— Зовсім не існує? — перепитала вона, трохи нахиливши голову.

— Принаймні такої відповіді, яку можна знайти в підручнику, — уточнив Даркан. — Сфера Єдності не працює за чіткими правилами, не оцінює силу, талант або походження й не складає жодних прихованих списків. Вона лише слухає.