Розділ 34

Розділ 34
«Справжній зв'язок народжується не в ту мить, коли люди дивляться одне на одного, а тоді, коли починають відчувати одне одного навіть мовчки.»

Ранкове сонце м'яко ковзнуло по підвіконню, торкнувшись краю ковдри. Кіра повільно розплющила очі й ще кілька хвилин лежала нерухомо, прислухаючись до незвичної тиші.

Після останніх днів це здавалося майже дивом. Учора кожен рух відгукувався втомою, а груди стискала важкість, ніби саме повітря стало густішим. Тепер вона нарешті прокинулася без цього виснаження. Слабкість ще не зникла остаточно, проте вже не тиснула на плечі кам'яним тягарем. Магія всередині більше не нагадувала згасаюче полум'я — вона повільно поверталася до звичного спокою, ніби ріка, що після бурі знову знаходить своє русло.

Кіра підвелася, відчинила вікно й глибоко вдихнула прохолодне ранкове повітря.

У внутрішньому дворі вже вирувало життя. Студенти поспішали на заняття, дорогою сперечалися й сміялися. Академія жила звичним життям.

І все ж ця звичність тепер видавалася трохи крихкою. Після всього, що сталося останніми тижнями, було важко повірити, що життя справді повернулося у своє русло.

Вона вже хотіла зачинити вікно, коли всередині раптом промайнуло дивне відчуття. Воно не було схоже ні на думку, ні на магічний поштовх. Це було просте, майже дитяче бажання негайно щось з'їсти.

Кіра здивовано насупилася.

Вона зовсім не була голодною.

Відчуття виникло так само несподівано, як і зникло.

Саме тієї миті за дверима пролунав веселий голос Сінтії:

— Якщо ти вже прокинулася, поспішай! Бо Аурон зараз з'їсть наш сніданок і вдаватиме, що так і було!

Кіра мимоволі засміялася.

— Уже йду!

Відчинивши двері, вона побачила Сінтію, яка нетерпляче переступала з ноги на ногу.

— Нарешті! Я вже думала, тебе ще раз доведеться будити.

— Я сама прокинулася.

— І це чудово. Бо я страшенно голодна.

Кіра мимоволі завмерла.

Саме голод вона щойно й відчула.

Той самий різкий, нетерплячий голод, який чомусь зовсім не здавався її власним.

Сінтія вже рушила коридором, нічого не помітивши, а Кіра ще кілька секунд стояла на місці, намагаючись зрозуміти, що сталося.

«Невже?..»

Ця думка промайнула лише на мить.

Вона відразу ж похитала головою. Такого просто не могло бути.

________________________________________________________________________________

Сінтія не замовкала всю дорогу до їдальні. Вона емоційно розмахувала руками, обурювалася, сміялася й перескакувала з однієї подробиці на іншу, так що Кіра ледве встигала стежити за її розповіддю.

Учора ввечері вона встигла посперечатися з Ауроном, що Кіру не випишуть щонайменше ще два дні. Коли ж цілителі дозволили їй повернутися до гуртожитку значно раніше, суперечка плавно перетворилася на нову — уже про те, хто саме винен у програші. Закінчилося все тим, що Елісія просто виставила їх обох за двері, заявивши, що більше не збирається слухати нескінченні перепалки.

— І знаєш, що він мені відповів? — обурено вигукнула Сінтія, так різко змахнувши рукою, що ледь не зачепила старшокурсника, який проходив повз. — Каже: «Я не програв. Просто цілителі працювали швидше, ніж я очікував».

Кіра не стримала сміху.

— Це дуже схоже на Аурона.

— От бачиш! Я ж кажу!

Біля дверей до їдальні на них уже чекав сам винуватець цієї історії. Побачивши дівчат, він схрестив руки на грудях і демонстративно зітхнув.

— Нарешті. Я вже почав думати, що вас доведеться шукати по всій Академії.

— Не перебільшуй, — фиркнула Сінтія.

— Я не перебільшую, — абсолютно серйозно відповів Аурон. — Якщо ви ще трохи затягнете, булочки закінчаться.

Сінтія недовірливо подивилася на нього.

— Ти зараз справді хвилюєшся через булочки?

— Абсолютно.

Кіра лише похитала головою, усміхаючись.

— Тепер я, здається, розумію, чому кілька хвилин тому відчула чийсь голод.

Аурон здивовано звів брови.

— Чий?

— Схоже... твій.

Усі троє одночасно зупинилися.

Сінтія першою розсміялася, вирішивши, що це жарт.

— Серйозно?

— Я не жартую, — тихо відповіла Кіра. — Не знаю, як це пояснити... Я стояла біля вікна й раптом дуже чітко відчула, що страшенно хочу їсти. Але ж сама зовсім не була голодною. 

Її слова зависли в повітрі, і усмішка повільно зникла з обличчя Сінтії. Саме в цей момент до них підійшла Елісія з підносом у руках. Побачивши незвично серйозні обличчя друзів, вона відразу зрозуміла, що сталося щось незвичайне.

— Щось трапилося?

Сінтія коротко переказала почуте.

Елісія ненадовго замислилася.

— Учора Даркан казав, що Відлуння може змінюватися.

— Але ж не настільки... — невпевнено промовила Кіра.

— Можливо, саме настільки.

Спокійний голос пролунав зовсім поруч.

Обернувшись, вони побачили Нокса. Він стояв за кілька кроків від них, тримаючи в руках кухоль із чаєм, і, схоже, застав лише останню частину розмови.

— Якщо зв'язок посилився після того, що сталося з Тео, нічого дивного в цьому немає.

Сінтія уважно подивилася на нього.

— Ти говориш так, ніби вже стикався з подібним.

На губах Нокса ледь помітно майнула усмішка.

— Ні. Просто припускаю.

Відповідь прозвучала цілком природно, хоча, як це часто бувало з Ноксом, залишила після себе більше запитань, ніж пояснень.

Ще тиждень тому Кіра неодмінно насторожилася б. Тепер вона лише всміхнулася куточком губ. Якщо вже хтось у Саванаарі й міг знати більше про дивні магічні явища, то саме Нокс.

Невдовзі вони зайняли свій звичний стіл біля великого вікна. Аурон одразу почав наповнювати тарілку з такою зосередженістю, ніби справді існувала загроза залишитися без сніданку. Сінтія не втратила нагоди вкотре пожартувати з його апетиту, Елісія спокійно сьорбала запашний трав'яний чай, а Нокс мовчки спостерігав за цією звичною метушнею.