Розділ 33

Глава 33

Ціна світла

«Найнебезпечніше світло — те, що готове згаснути заради іншого. Саме воно змінює світ.»
— зі стародавніх записів Хранителів

Свідомість поверталася повільно, ніби хтось обережно витягував її з густого туману, не дозволяючи зробити жодного різкого руху.

Спочатку Кіра почула звук.

Десь зовсім поруч тихо потріскували дрова в каміні. За мить до них долучився дзвін скла — легкий і ледь вловимий, ніби хтось дуже обережно переставляв маленькі пляшечки на дерев'яній полиці. Повітря було насичене запахом лікарських трав. Ромашка, шавлія, м'ята, ще якісь незнайомі рослини перепліталися між собою в знайомий аромат, який одразу нагадав їй маму.

Кіра спробувала розплющити очі.

Повіки здавалися важкими, а тіло — зовсім чужим. Вона відчувала себе так, ніби кілька днів безперервно бігла, не дозволяючи собі жодної хвилини перепочинку. Навіть глибокий вдих вимагав дивних, незвичних зусиль.

Світ навколо поволі набував чітких обрисів. Світла стеля. Високе вікно, крізь яке до палати проникало м'яке осіннє сонце. Невеликий столик із глечиком води й кількома склянками. І людина, яка сиділа поруч.

Нокс.

Він сидів у кріслі біля самого ліжка, трохи відкинувшись на спинку. На колінах лежала розгорнута книга, але він уже давно не читав. Коли Кіра поворухнулася, він одразу підвів голову.

Їхні погляди зустрілися.

Уперше за весь час вона побачила, як напруга повільно залишає його обличчя.

Він нічого не сказав. Лише тихо видихнув.

— Добрий ранок, — ледь чутно промовила Кіра.

Її голос був хрипким, ніби вона не говорила кілька днів.

Кутики губ Нокса ледь помітно здригнулися.

— Уже майже вечір.

Кіра здивовано кліпнула.

— Я... так довго спала?

— Майже добу.

Вона мовчки втупилася в стелю.

Ціла доба.

Здавалося, від тієї миті, коли вона торкнулася руки Тео, минуло лише кілька хвилин.

Пам'ять почала повертатися уривками.

Внутрішній двір.

Золоте світло.

Темрява, яка виривалася з грудей Тео.

А потім...

Порожнеча.

Кіра різко підвелася на ліктях.

Світ миттєво похитнувся. У скронях запульсувало, перед очима потемніло, і вона ледве встигла спертися рукою об ліжко, щоб знову не впасти.

— Не поспішай.

Нокс уже був поруч. Він підтримав її за плече, допомагаючи знову спертися на подушки.

Його рухи були спокійними й упевненими, але надто обережними, ніби він боявся зробити щось не так.

Кіра важко видихнула.

— Тео...

Саме це ім'я вирвалося першим. Нокс ніби очікував цього запитання.

— Живий.

Вона заплющила очі. Полегшення накотило так несподівано, що плечі самі собою розслабилися.

— Цілителі кажуть, що його життю більше нічого не загрожує, — тихо продовжив Нокс. — Він ще не прокинувся, але вже приходив до тями ненадовго. Упізнав магістрів. Навіть відповів на кілька запитань.

Кіра усміхнулася.

— Це добре...

На кілька хвилин у палаті знову запанувала тиша.

Вона не була незручною. Навпаки, після всього, що сталося, мовчання здавалося найкращими ліками.

Кіра повільно перевела погляд на Нокса. Лише тепер вона помітила, наскільки втомленим він виглядав.

Під очима залягли темні тіні, волосся було трохи скуйовдженим, а комір академічної сорочки залишався недбало розстебнутим, чого вона не бачила за ним ще жодного разу.

— Ти тут увесь цей час?

Він опустив очі на книгу, що лежала в нього на колінах.

— Не весь.

Кіра тихо фиркнула.

— Брешеш.

Нокс мовчки всміхнувся.

Цього разу навіть не спробував заперечити.

Вона дивилася на нього ще кілька секунд, а тоді несподівано згадала той короткий момент перед тим, як знепритомніти.

— Це ти мене зловив?

Він кивнув.

— Не дуже вдало було б, якби після всього ти ще й ударилася головою об бруківку.

Кіра тихо засміялася.

Сміх швидко змінився кашлем, але навіть це чомусь зробило атмосферу в палаті легшою.

Нокс мовчки простягнув їй склянку води, яку встиг налити ще до того, як вона прокинулася.

Вона зробила кілька ковтків і лише тоді зрозуміла, наскільки сильно хотіла пити.

— Дякую.

Нокс на мить замовк.

— Тео.

Кіра здивовано насупилася.

— Якби ти не вирішила його врятувати... зараз цієї розмови взагалі могло б не бути.

Вона опустила погляд на свої долоні.

У пам'яті знову спалахнуло золоте світло.

— Я навіть не знаю... що тоді зробила.

Нокс теж подивився на її руки.

Його відповідь прозвучала тихо.

— Думаю... ніхто поки що цього не знає.

Саме в цю мить за дверима почулися чиїсь швидкі кроки й приглушені голоси, після чого тишу палати порушало нетерпляче постукування у двері.

Нокс лише встиг підвести голову, як двері відчинилися майже без стуку.

Першою до палати буквально влетіла Сінтія.

Побачивши Кіру при тямі, вона різко зупинилася посеред кімнати, ніби не вірила власним очам. Полегшення на її обличчі змінилося таким щирим обуренням, що Кіра ледь стримала усмішку.

— Ти... — Сінтія безпорадно розвела руками. — Ти взагалі розумієш, що з нами зробила?

Не чекаючи відповіді, вона швидко підійшла до ліжка й міцно обійняла Кіру.

— Більше так не роби... — вже зовсім тихо прошепотіла вона. — Будь ласка.

Кіра обережно обійняла її у відповідь.

— Пробач...

— Ні, це ти нас пробач, — почувся голос Аурона.

Він зайшов до палати слідом за Сінтією, пропускаючи вперед Елісію та Кассію. Як завжди, дракон намагався виглядати незворушним, однак навіть йому цього разу не вдалося приховати втому.

— Ми вже думали, що Даркан нас усіх повбиває, — буркнув він, схрестивши руки на грудях.

— Чому? — здивувалася Кіра.