Розділ 32

«Не кожен, хто кличе про допомогу, ще може бути врятований.»

Нічний сон не відпустив Кіру навіть після пробудження.

Вона давно вже сиділа на ліжку, коли перші сонячні промені торкнулися підвіконня, проте перед очима все ще стояв густий туман, крізь який на неї дивилися порожні очі незнайомця. Найдивнішим було навіть не це. Відчуття чужого відчаю виявилося настільки справжнім, що й тепер не полишало її, ніби той тихий голос не наснився, а й справді лунав десь зовсім поруч.

Кіра ще раз плеснула собі в обличчя холодною водою, уважно вдивилася у власне відображення й лише тоді дозволила собі тихо видихнути. Попереду був новий навчальний день, а отже, потрібно було хоча б на кілька годин забути про нічні кошмари й повернутися до звичного ритму Академії.

Над Саванааром уже дзвонив ранковий дзвін. Студенти поспішали вузькими кам'яними доріжками до головного корпусу, у повітрі змішувалися запах свіжої випічки з академічної кухні й прохолода осіннього ранку, а на подвір'ї, як і завжди, було людно. Здавалося, ніби після тривожних подій останніх днів життя вперто намагалося повернутися до звичного перебігу, хоча кожен уже відчував: колишньої безтурботності більше не існує.

Коли Кіра зайшла до їдальні, її квінтет уже сидів за звичним столом біля високого вікна. Сінтія щось жваво розповідала, раз у раз жестикулюючи так емоційно, що Ауронові вже вдруге довелося рятувати свою чашку від неминучого падіння. Елісія тихо сміялася, слухаючи їхню суперечку, а Нокс, як і завжди, спокійно перегортав сторінки книги, ніби гамір навколо його зовсім не стосувався.

Помітивши Кіру, він одразу відклав книгу.

— Як ти?

Запитання прозвучало тихо, так, щоб його почув лише їхній стіл.

Кіра на мить затримала на ньому погляд.

— Уже краще.

Вона всміхнулася, намагаючись, щоб це виглядало переконливо, однак Нокс дивився на неї ще кілька секунд, ніби уважно зважував почуте. Зрештою він лише коротко кивнув і більше нічого не запитував.

Чомусь саме це мовчання переконало Кіру, що він їй не повірив.

Сніданок минув несподівано легко. Сінтія, схоже, поставила собі за мету будь-що розсмішити всіх за столом і майже одразу втягнула Аурона в чергову суперечку про те, хто краще орієнтується в дикому лісі — дракони чи перевертні.

— Ви просто літаєте над деревами й думаєте, що вже все знаєте, — упевнено заявила вона, відламуючи шматочок булочки. — А спробуйте знайти дорогу, коли навколо самі хащі.

— Якщо вже я опинився серед хащів, значить, дуже цього захотів, — не залишився в боргу Аурон.

— Або заблукав.

— Дракони не губляться.

— Це ти так думаєш.

Елісія тихо засміялася, а Нокс, не відриваючись від чашки з чаєм, ледь помітно всміхнувся.

Кіра дивилася на них і вперше від ранку відчула, як напруга всередині трохи відступає. Саме такими вона й любила ці миті — коли Академія знову ставала просто Академією, а вони — звичайними студентами, які сперечаються через дрібниці й не думають про стародавні артефакти, загадкові культи чи моторошні сни.

Це відчуття виявилося таким коротким, що вона навіть не встигла ним насолодитися.

Коли після сніданку всі п'ять квінтетів першого курсу зібралися у Великій навчальній залі на заняття  маестра Даркана, Кіра вже майже забула про нічний сон. Лише зрідка в пам'яті спливав тихий голос, що благав про допомогу, але вона щоразу відганяла цю думку, переконуючи себе, що нічні кошмари не мають жодної влади над реальністю.

Даркан уже чекав на них у Великій навчальній залі.

Попри ранню годину, просторе приміщення було майже повністю заповнене. П'ять квінтетів стояли окремими групами, ще не змішуючись між собою, хоча за останні тижні всі вже встигли добре запам'ятати одне одного. Після Осіннього балу навіть звичний гомін перед заняттям звучав тихіше, ніж зазвичай. Студенти перемовлялися пошепки, раз у раз озираючись на викладачів, ніби кожен очікував почути новини про завершення розслідування.

Даркан не поспішав починати. Він дочекався, доки останні двері зачиняться, і лише тоді неквапливо пройшов до середини зали.

— Під час першої зустрічі я сказав вам, що квінтет — це не випадкове поєднання п'яти магів, — його голос звучав спокійно, але навіть найдальші ряди слухали уважно. — За цей час ви встигли пройти перше випробування, навчитися довіряти одне одному й пережити подію, яка ще довго залишатиметься в пам'яті всієї Академії. Тепер настав час зробити наступний важливий крок.

Він повільно обвів поглядом присутніх.

— Кожен квінтет має отримати власне ім'я.

По залі одразу прокотилася хвиля радісних перешіптувань.

Даркан не перебивав їх.

Він ніби навмисне дав студентам кілька секунд, щоб усвідомити почуте.

— Назва — це не прикраса й не красива традиція. Одного дня саме за нею вас впізнаватимуть у світі. Вона з'явиться в архівах Академії, у звітах магістрів, у літописах королівств. Якщо доля буде прихильною, її пам'ятатимуть і через багато років після того, як ви залишите ці стіни.

Його слова змусили багатьох замислитися. Кіра мимоволі поглянула на своїх друзів.

Сінтія вже нетерпляче переступала з ноги на ногу, явно стримуючи бажання одразу почати висловлювати ідеї. Аурон, навпаки, схрестив руки на грудях і дивився на Даркана з тією зосередженістю, яка з'являлася в нього лише тоді, коли справа була справді важливою. Елісія задумливо опустила очі, ніби вже перебирала в пам'яті десятки можливих назв, тоді як Нокс залишався незворушним. Лише Кіра, яка вже навчилася помічати найменші зміни в його поведінці, вловила, як на мить він ніби затримав подих.

— Не поспішайте, — продовжив Даркан. — Гарна назва не народжується за хвилину. Вона повинна відображати не те, ким ви хочете здаватися, а те, ким ви вже стали.

Він простягнув руку, і просто над його долонею спалахнула тонка срібляста нитка. За мить поруч із нею з'явилася друга, потім третя, четверта й п'ята. Вони повільно перепліталися між собою, утворюючи складний візерунок, який постійно змінювався, немов живий.