Розділ 31

Розділ 31 
Наслідки

«Страх народжується не в темряві. Страх народжується там, де люди перестають довіряти одне одному.»

Минуло кілька днів після Осіннього балу.

Зовні життя Академії Саванаару майже повернулося до звичного ритму. Щоранку над головним корпусом знову лунав дзвін, студенти поспішали на заняття, а просторими алеями між навчальними вежами снували адепти різних курсів. Проте кожен, хто хоча б трохи уважніше придивлявся до того, що відбувалося навколо, розумів: щось невловимо змінилося.

Біля головних воріт тепер постійно чергували вартові.

На вході до кожного навчального корпусу з'явилися захисні арки, крізь які проходили не лише студенти, а й самі викладачі. Магічні руни на їхній поверхні спалахували м'яким сріблястим світлом щоразу, коли хтось переступав поріг, перевіряючи залишкові сліди чужої магії.

Ніхто не скаржився. Ніхто навіть не ставив запитань.

Після того, що сталося на балу, усі мовчки прийняли нові правила.

Та найсильніше змінилися не стіни Академії. Змінилися люди.

Коридорами й досі ширилися уривки розмов. Варто було комусь згадати про срібне дерево чи моторошну постать, яка здійнялася над залою, як голоси одразу стихали. Хтось нервово озирався через плече, інші лише вдавали, що нічого не чули.

Офіційне пояснення Верховної магеси мало б заспокоїти всіх.

Ілюзія. Рідкісний музичний резонатор.

Підозрюваний знайдений. Та страх рідко слухає здоровий глузд.

Він живиться чутками значно охочіше, ніж фактами.

— Кажуть, той артефакт створили ще кілька століть тому...

— А я чув, що такою магією користувалися лише в Лунорії...

— Якщо це правда, то чому вони взагалі приїхали до Академії?..

Кіра мимоволі сповільнила крок.

Попереду двоє старшокурсників одразу замовкли, щойно помітили її. Один незручно кашлянув, другий удав, що надзвичайно зацікавився розкладом занять, прибитим до стіни.

Вона нічого не сказала, лише пішла далі.

Останнім часом це траплялося дедалі частіше.

Лунорійців уже не звинувачували відкрито, але достатньо було одного погляду, одного недоговореного речення чи надто довгої паузи, щоб зрозуміти: підозра оселилася в Академії набагато міцніше, ніж будь-яке прокляття.

— Пари!

Гучний голос маестра Ліріона миттєво перекрив гомін тренувального майданчика.

Сонце вже піднялося високо над Академією, відбиваючись у лезах десятків навчальних мечів. Перший урок бойових мистецтв після балу проходив майже так само, як і всі попередні, але навіть тут відчувалася напруга. Студенти більше не сміялися між собою, очікуючи початку спарингів. Кожен мовчки перевіряв спорядження, ніби звичайне тренування могло будь-якої миті перетворитися на справжній бій.

Ліріон уважно обвів поглядом майданчик.

— Сьогодні без магії. Лише меч і власне тіло. Якщо ви досі думаєте, що найбільша сила мага — закляття, значить, вам ще є чого вчитися.

Його погляд на мить затримався на Кірі.

— Починаємо.

Пари швидко розійшлися по майданчику.

Кіра вже зробила кілька кроків до вільного місця, коли почула знайомий голос.

— Я хочу битися з нею.

Аделіна. Дівчина стояла рівно, тримаючи тренувальний меч опущеним донизу. На її обличчі не було ані виклику, ані злості. Лише холодна впевненість.

Ліріон коротко подивився на них обох.

— Якщо адептка Айлор не заперечує.

— Не заперечую, — спокійно відповіла я.

Навколо майже відразу стало тихіше.

Навіть ті, хто вже почав власні спаринги, мимоволі озиралися в їхній бік.

Аделіна атакувала першою. Швидко. Технічно. Без жодного зайвого руху.

Кіра ледве встигла відвести удар, відчувши, як клинки з глухим тріском зустрілися посередині.

«Вона стала сильнішою», — майнула думка.

Наступні кілька хвилин минули в безперервному русі.

Аделіна наступала. Кіра відступала.

Потім усе змінилося.

Замість відповідати силою на силу, Кіра зробила те, чого її колись навчив батько.

Не поспішати. Не боротися з ударом.

Дати йому пройти повз. Один невеликий крок убік. Поворот корпусу. Легкий рух зап'ястка.

Тренувальний меч Аделіни зісковзнув убік, а власне лезо Кіри вже завмерло біля її плеча.

На майданчику запала коротка тиша.

— Перемога Кіри, — рівно промовив Ліріон.

Аделіна мовчки опустила меч.

Її пальці стиснули руків'я так сильно, що побіліли кісточки.

— Знову... — тихо прошепотіла вона.

Поруч уже стояла Сінтія, яка теж перемогла в своємо поєдинку.

— Та що ти до неї весь час чіпляєшся? — не витримала Сінтія. — Серйозно, Кіра хоч раз зробила тобі щось погане?

Аделіна повільно підвела гнівний погляд.

— Ні.

— Тоді в чому справа?

Кілька секунд вона мовчала.

Потім спокійно, майже байдуже відповіла:

— У моїй родині сім поколінь магів Світла.

Ніхто не перебивав.

— Мої дід, прадід, батьки... усі вони присвятили життя тому, щоб зберегти цю силу. Нас із дитинства вчили, що Світло — це не просто магія. Це честь. Відповідальність. Дар, який переходить до тих, хто його гідний.

Вона подивилася просто на Кіру.

— А воно обрало доньку звичайного бойового мага й цілительки.

Її голос залишався спокійним.

Саме це звучало найболючіше.

— А я отримала вогонь. Я не можу з цим змиритися.

Кіра мовчала. Вона не знала, що відповісти.

Бо в словах Аделіни не було ненависті.

Лише образа на світ, який одного разу не виправдав її очікувань.

Ліріон, який до цього не втручався, нарешті зробив крок уперед.

— Магія не питає про походження.

Його голос прозвучав спокійно, але твердо.

— І якщо хтось із вас досі вважає інакше, значить, він ще нічого не зрозумів ні про магію... ні про силу.

На майданчику знову запанувала тиша.