Розділ 29

Розділ 29
«Перший крок»

«Деякі традиції переживають століття не тому, що їх наказують берегти. А тому, що людські серця майже не змінюються.»
— із «Хронік Саванаару»

***
Кімната дівчат цього вечора більше нагадувала маленьку майстерню, ніж спальню адепток. На ліжках лежали коробки із сукнями, стрічки, шпильки й прикраси, а повітря пахло лавандою, якою Елісія ще зранку окропила кімнату, запевняючи, що цей аромат допомагає заспокоїтися.

Не допомагав, принаймні Сінтії. Вона вже вдруге пройшлася кімнатою від вікна до дверей, раптом зупинилася посередині й безпорадно розвела руками.

— Мені здається, я зараз передумаю й нікуди не піду.

Елісія, яка саме закріплювала останню шпильку в моєму волоссі, тихо засміялася.

— Не передумаєш. Ти найдовше чекала цього балу.

— Саме тому й хвилююся, — зітхнула Сінтія, вкотре поправляючи рукави ще не вдягненої сукні. — А якщо перечеплюся просто посеред зали? Або випадково наступлю комусь на ногу? Або...

— Або перестанеш вигадувати катастрофи ще до початку вечора, — м'яко перебила її Елісія, відкладаючи коробку зі своєю сукнею. — Повір, усі хвилюються не менше за тебе.

— Навіть ти?

— Особливо я.

Сінтія недовірливо примружилася.

— Не вірю.

Елісія лише усміхнулася у відповідь.

— Це тому, що я вмію хвилюватися мовчки.

Кімнатою прокотився тихий сміх.

Елісія зробила крок назад, уважно оглянула мене й задоволено кивнула.

— Готово.

Я машинально опустила погляд на сапфірову тканину своєї сукні й повільно провела по ній долонею. Вона була такою ж легкою й прохолодною, як того дня в крамниці, коли господиня простягнула її мені зі словами, що іноді потрібно лише знайти те, у чому залишаєшся собою.

Хотілося б, щоб це стосувалося не лише суконь.

Перед очима знову постала Вайра. Її впевнена усмішка. Рука, що так природно лежала на лікті Нокса.

Легкий рух, яким вона поправила йому комір, ніби мала на це повне право.

Я сердито стиснула тканину сукні.

— Кіро?

Я здригнулася й підняла голову.

Елісія уважно дивилася на мене.

— Усе гаразд?

Я змусила себе всміхнутися.

— Так. Просто трохи хвилююся.

Вона ще кілька секунд вдивлялася в моє обличчя, ніби не зовсім повірила, але зрештою лише лагідно кивнула.

— Це нормально.

***
У кімнаті хлопців панував значно більший порядок, ніж поверхом вище. Лише кілька акуратно складених мантій, святковий одяг і майже неприродна тиша.

Аурон уже був готовий. Він саме застібав срібний браслет на зап'ясті, коли краєм ока помітив, що Нокс уже вкотре поправляє комір темної сорочки.

Дракон кілька секунд мовчки спостерігав за ним.

— Він рівний.

Нокс навіть не озирнувся.

— Що?

— Комір.

Той машинально торкнувся його ще раз.

— Звідки ти знаєш?

Аурон ледь усміхнувся.

— Бо це вже третій раз за останню хвилину.

Нокс на мить завмер, а потім невдоволено опустив руки.

— Дратуєш.

— Знаю.

Кілька секунд у кімнаті знову панувала тиша. Аурон уважно подивився на друга.

— Ти нервуєш.

Нокс тихо пирхнув.

— Через бал?

— Через щось інше.

Нокс на мить зустрівся з ним поглядом.

— Ти сьогодні якийсь надто спостережливий. Не вигадуй того, чого немає.

Нокс взяв із крісла піджак і вже рушив до дверей.

Аурон не став сперечатися. Лише тихо всміхнувся собі під ніс.

— Звісно.

***

Двері Великої зали повільно відчинилися. Здавалося, за ними ховалася зовсім інша Академія. Я мимоволі затримала подих.

Висока стеля зникала в мерехтінні сотень магічних ліхтарів, що плавно кружляли в повітрі, ніби маленькі золоті зорі. Їхнє тепле світло ковзало по білосніжних колонах, оповитих живими лозами, а підлога з темного мармуру віддзеркалювала це сяйво так чітко, що здавалося, ніби ми ступаємо просто по нічному небу.

Та найбільше вражало Дерево Айлірії.

Воно височіло просто посеред зали, здіймаючи широке сріблясте гілля майже до самої стелі. Тисячі листків тихо мерехтіли, ніби кожен із них зберігав усередині маленький промінчик зоряного світла, а навколо гілок неквапливо кружляли крихітні світляки, залишаючи за собою тонкі срібні сліди.

На мить мені навіть здалося, що дерево дихає.

— Кажуть, воно старше за сам Саванаар, — тихо промовила Елісія, ніби боялася порушити цю дивну тишу.

— А ще кажуть, що поки воно живе, жодна темрява не здатна остаточно поглинути світ, — спокійно додав Аурон, не зводячи погляду з розлогого срібного гілля.

Сінтія захоплено озирнулася навколо.

— Якщо це лише початок вечора, боюся навіть уявити, що буде далі.

— Сподіваюся, багато їжі, — цілком серйозно відповів Нокс.

Я не змогла втриматись від усмішки.

Наш квінтет переступив поріг майже одночасно.

Розмови навколо не стихли, але я помітила, як кілька адептів із різних квінтетів мимоволі озирнулися в наш бік.

— Це вони...

— Квінтет Даркана.

— Кажуть, після його тренувань вони стали майже сім'єю.

— А ще кажуть, що сам Даркан почав ставитися до них інакше.

Я краєм ока помітила, як Нокс ледь скривився.

— Не знаю, це зараз був комплімент чи погроза.

Сінтія тихо пирхнула.

— Принаймні нас уже впізнають.

— От саме це мене й насторожує, — незворушно відповів Нокс, і ми всі дружно засміялися, остаточно розвіявши напруження.

***
Зала дедалі більше оживала.

Оркестр ще тільки налаштовував інструменти, але адепти вже збиралися невеликими компаніями, сміялися, знайомилися з гостями з інших королівств і раз по раз захоплено озиралися навколо. Біля довгих столів із частуваннями швидко утворилися перші черги, а магічні ліхтарі над головами повільно змінювали відтінки від теплого золотого до ніжно-блакитного, ніби підлаштовуючись під настрій вечора.