Розділ 27

Розділ 27

«День, коли Саванаар відпустив нас»

«Дорослішання майже ніколи не приходить раптово. Воно ховається між випадковими жартами, спільними прогулянками й поглядами, значення яких розумієш лише згодом.»

— із трактату маестри Еліани «Про серце магів» 

Наступного дня після занять Академія нагадувала великий мурашник.

Здавалося, ще ніколи коридори не були такими гамірними. Адепти поспішали до гуртожитків, жваво обговорюючи майбутній бал, сперечалися, хто яку крамницю відвідає першим, і навіть викладачі сьогодні ставилися до цього незвично поблажливо.

— Хлопці, ви готові? — запитала Сінтія, зазирнувши до кімнати хлопців.

Нокс навіть не підняв голови від книжки.

— Ні.

— Ти ж навіть не знаєш, навіщо.

— Знаю достатньо, щоб відмовитися.

Сінтія невдоволено насупилася.

— Нам потрібна допомога. І навіть не думай, що тобі вдасться втекти.

— У виборі суконь? — Нокс нарешті відклав книжку. — Боюся, мої знання в цій галузі вкрай обмежені.

— Саме тому нам і потрібен чоловічий погляд, — спокійно втрутилася Елісія.

— У вас уже є Аурон.

Усі погляди одночасно звернулися до дракона.

Той лише знизав плечима.

— Я не проти.

Нокс кілька секунд мовчки дивився на нього.

— Зрадник.

— Я просто не бачу в цьому проблеми.

— Побачиш, коли ми зайдемо до п'ятої крамниці й почуєш: "Давайте ще в одну, про всяк випадок". 

Я не втрималася від усмішки.

— Обіцяю, ми постараємося, — сказала Сінтія. 

Нокс примружився.

— Це дуже небезпечна обіцянка.

Вона зробила крок ближче.

— Ну будь ласка.

Він перевів погляд на Сінтію і важко зітхнув.

— Добре. Але якщо ви після години примірок повернетеся до першої сукні, я матиму повне право примагічити тобі чорнило на обличчя.

Сінтія переможно усміхнулася.

— Домовилися!

— Ти надто швидко погодилася, — пробурмотів Нокс, підводячись із крісла. — Це викликає в мене підозри.

Нокс лише приречено похитав головою, узяв із ліжка мантію й рушив до дверей.

— Якщо я не повернуся до вечері, передайте Даркану, що я загинув героїчно.

— У боротьбі із сукнями? — усміхнулася я.

— Із вашим умінням їх обирати.

Невдовзі наш невеликий загін уже крокував широкою дорогою, що вела від Академії до міста.

Осінь поволі вступала у свої права. Дерева вздовж дороги вкривалися золотом і міддю, а легкий вітер час від часу зривав окремі листки, які кружляли просто під ногами.

Попереду й позаду нас ішли десятки інших адептів. Хтось голосно сперечався про майбутній бал, хтось жваво обговорював останнє тренування Даркана, а кілька старшокурсників уже встигли дістати музичні інструменти й супроводжували дорогу веселою мелодією.

— Складається враження, ніби сьогодні вся Академія вирішила втекти до міста, — зауважив Аурон.

— А хіба це не так? — усміхнулася Елісія.

— Якщо Даркан зараз визирне у вікно, то подумає, що ми організували повстання, — додав Нокс.

— Він спочатку запише всіх у список на додаткове тренування, — серйозно відповіла Сінтія.

— А вже потім розбиратиметься, чи було повстання.

Ми дружно засміялися.

— Кіро!

Я озирнулася на знайомий голос. Кассія швидко наздоганяла нас, трохи притримуючи сумку, що постійно сповзала з плеча.

— Я вже думала, ви без мене втечете.

— Ми б не наважилися, — усміхнулася я, обіймаючи подругу.

— І правильно.

Кассія перевела погляд на інших.

— Привіт усім.

— Привіт, — майже одночасно відповіли ми.

— Раян теж мав підійти, — згадала вона. — Якщо, звісно, не загубився дорогою.

— Це наклеп.

Голос пролунав звідкись позаду.

— Я просто вирішив красиво з'явитися.

Раян легко перестрибнув через придорожній камінь і зрівнявся з нами.

— Вийшло? — поцікавився Нокс.

— Як завжди.

— Тобто сумнівно.

— Я б сказав — ефектно.

Кассія лише тихо похитала головою.

Сінтія тихо засміялася.

— Він мені подобається.

— Один такий у компанії вже є, — буркнув Нокс.

— Ти зараз про кого?

— Сам здогадайся.

Раян задумливо оглянув усіх.

— Про Аурона?

Навіть Аурон не втримав усмішки.

За кілька хвилин дорога вивела нас на невеликий пагорб.

Саванаар розкинувся просто перед нами.

Місто зустрічало гостей різнобарвними дахами, вузенькими кам'яними вуличками й десятками прапорців, натягнутих між будинками. Центральна площа вже гомоніла від людей. Звідусіль долинали запахи свіжої випічки, карамелі, прянощів і гарячого шоколаду.

Вуличні музиканти грали веселу мелодію, діти бігали між ятками, а торговці голосно запрошували перехожих скуштувати новий мед або приміряти святкові прикраси.

Я мимоволі сповільнила крок.

— Добре, що сьогодні нас відпустили, — тихо сказала я, розглядаючи прикрашені вітрини. — Після останніх тренувань навіть не віриться, що існують місця, де люди просто гуляють і нікуди не поспішають.

— Саме тому я люблю великі міста, — усміхнулася Кассія. — Тут здається, ніби весь світ на мить забуває про свої проблеми.

Сінтія шумно втягнула повітря й блаженно заплющила очі.

— А я люблю їх за запах свіжих булочок.

Раян удавано серйозно кивнув.

— Нарешті хоч одна людина правильно розставляє пріоритети.

— Тоді спочатку булочки? — із надією запитала Сінтія.

— Спочатку сукні, — хором відповіли Елісія й Кассія.

Раян із Сінтією переглянулися так, ніби щойно втратили останню надію.

— Нас зовсім не цінують, — трагічно промовив Раян, театрально хапаючись за серце.

Компанія вибухнула сміхом. Навіть Аурон, який зазвичай лише стримано всміхався, цього разу не зміг приховати усмішки.