Розділ 26

Розділ 26

«Проблема»

«Найнебезпечніші битви починаються не на полі бою. Вони починаються в ту мить, коли серце перестає слухатися розуму.»

— польовий щоденник генерала Ардена Вальтера

Нокс

Повернувшись до кімнати, я зачинив двері й кілька секунд просто стояв посеред кімнати.

На столі, як і раніше, лежали відкриті конспекти, кілька книжок, дерев'яний меч, який я машинально поклав туди після заняття, і недописаний лист батькові. Та думки вперто поверталися до подій останньої години. 

Ліріон мав рацію.

Мене непокоїло навіть не те, що я встиг підхопити Кіру, коли вона втратила рівновагу. На моєму місці так вчинив би будь-який напарник.

Проблема була зовсім в іншому.

Я не думав.

Моє тіло відреагувало раніше, ніж розум встиг щось вирішити.

За всі роки тренувань такого ще не траплялося.

Я важко видихнув, потер перенісся й невдоволено похитав головою.

— Та що зі мною?..

Запитання повисло в порожній кімнаті.

Я спробував відкрити книжку.

Прочитав один рядок.

Другий.

Зрозумів, що не пам'ятаю жодного слова.

Зі злістю зачинив її.

— Це вже смішно.

Кілька секунд я мовчки дивився у вікно, а тоді простягнув руку до невеликого чорного кристала, що лежав на столі.

Він був розміром із волоський горіх і майже нічим не вирізнявся серед інших речей, але варто було торкнутися його власною магією, як усередині повільно спалахнули темно-червоні іскри.

Поверхня кристала затремтіла.

За мить над ним почав вимальовуватися знайомий силует.

— Ну нарешті.

Чоловік років тридцяти, з коротким темним волоссям і ледь помітним шрамом над бровою, широко всміхнувся.

— Я вже почав думати, що тебе відрахували.

Я фиркнув.

— Не дочекаєшся.

— Шкода.

Каел театрально зітхнув.

— Я вже майже придумав, як буду тебе зустрічати.

— І як же?

— З плакатом.

Я скептично примружився.

— Серйозно?

— Ні. Плакат — це вже занадто.

Він зробив вигляд, ніби замислився.

— Скоріше за все, просто сказав би: «Я ж попереджав».

Я не стримав усмішки.

— Ти ж ніколи мене не попереджав.

— Ось бачиш. Тим більше було б смішно.

Кілька секунд ми просто мовчали.

Як не дивно, цієї мовчанки вистачило, щоб напруга трохи відступила.

Каел уважно придивився до мене.

Усмішка з його обличчя нікуди не зникла, але в погляді з'явилася звична уважність.

— Добре, — сказав він уже спокійніше. — А тепер розкажи, що сталося.

Я знизав плечима.

— Нічого.

— Ноксе.

— Справді нічого.

— За двадцять із гаком років знайомства ти ще жодного разу не виходив на зв'язок серед білого дня просто тому, що захотів поговорити.

Я мовчав.

Каел усміхнувся ще ширше.

— От бачиш. Уже мовчиш довше, ніж зазвичай. Значить, проблема серйозна.

Я невдоволено потер шию.

— Не проблема.

— Тоді що?

Я кілька секунд підбирав слова.

— На занятті сьогодні була одна вправа.

— Уже цікаво.

— Ліріон змусив нас працювати в парах.

— І?

— Напарниця втратила рівновагу.

Каел кивнув, ніби поки що не розумів, до чого я веду.

— Я її втримав.

— Молодець.

— Я не встиг подумати.

Тепер він уже не поспішав відповідати.

Лише уважно дивився на мене.

— Ти не розумієш, — продовжив я. — Я навіть не оцінював ситуацію. Просто... відреагував.

— І це тебе хвилює?

— Саме це.

Каел сперся ліктями на стіл і трохи нахилився вперед.

— Ноксе... а хто вона?

Я відразу насупився.

—Гарненька? 

— Це зараз має якесь значення?

— Судячи з того, що ти досі не відповів, — має.

Я тихо видихнув.

— Її звати Кіра.

Каел кілька секунд мовчав.

Потім куточки його губ повільно сіпнулися в усмішці.

— Не починай.

— Я ще навіть нічого не сказав.

— Саме тому й не починай.

Він тихо засміявся.

— Добре, не буду.

Каел на мить став серйозним.

— Але одну річ усе ж скажу.

Я мовчки чекав.

— За всі роки нашого знайомства ти завжди пояснював мені, що правильно, що вигідно, що логічно і що потрібно зробити.

Він уважно подивився мені просто в очі.

— Сьогодні ти вперше намагаєшся зрозуміти не свій вчинок.

— А що тоді?

— Самого себе.

Я нічого не відповів.

Чомусь саме ці слова зачепили сильніше за всі його жарти.

За дверима Каела тихо постукали.

— Лорде Каел, на вас уже чекають.

Каел не озирнувся.

— Передай, що буду за хвилину. Якщо він запитає, чому я затримався, скажу, що сперечався з одним впертим юнаком.

— Це навіть не буде брехнею, - Нокс фиркає.

Він знову перевів погляд на мене.

— Не поспішай шукати відповіді. Іноді вони приходять самі.

Я скептично фиркнув.

— Ненавиджу, коли ти починаєш говорити загадками.

— Знаю.

Він усміхнувся так само легко, як і на початку розмови.

— Саме тому й говорю.

Поверхня кристала почала тьмяніти, а за мить кімната знову поринула в тишу.

Я ще кілька секунд дивився на згаслий камінь.

Потім важко видихнув і вперше чесно визнав самому собі, що після цієї розмови відповідей у мене не побільшало.

Зате запитань стало значно більше. І майже всі вони чомусь починалися з одного й того самого імені. 

Я перевів погляд на недописаний лист.

Перо все ще лежало поруч.

Я перечитав останнє речення.

«Навчання минає без ускладнень.»

Гірко всміхнувся.

Схоже, цей лист доведеться переписати.