Розділ 24

Розділ 24

«Іноді примирення починається не зі слів “вибач”, а з того, що двоє впертих людей усе ж сідають поруч.»
— із нотаток невідомого адепта Саванаару
 

Наступного ранку сніданок був дивно тихим.

Не таким, коли всі ще сонні й просто не встигли прокинутися. Ні. Це була тиша після вчорашньої сварки, яка сіла між нами за стіл раніше, ніж ми самі встигли взяти тарілки.

Сінтія вже третій раз намагалася врятувати ситуацію.

— Я думаю, якщо Даркан продовжить у тому ж дусі, до кінця року ми навчимося або ідеально працювати в квінтеті, або лежати на траві з виразом повного прийняття долі.

Аурон спокійно налив собі чаю.

— Друге у нас уже майже виходить.

— Дякую за віру в команду, — пробурмотіла вона.

Нокс, який сидів навпроти мене, ледь помітно всміхнувся, але нічого не сказав.

Я теж промовчала.

І саме це, здається, дратувало всіх значно сильніше, ніж якби ми знову почали сперечатися.

Елісія мовчки перевела погляд із мене на Нокса, потім на Сінтію, а тоді дуже обережно відсунула від себе тарілку.

— Якщо ви обоє збираєтеся мовчати цілий день, попередьте нас одразу.

Я здивовано кліпнула.

Нокс підняв брову.

— Це було майже грубо.

— Я тренуюся, — спокійно відповіла Елісія.

Сінтія схвально кивнула.

— Непоганий початок.

Я не втрималася й тихо пирхнула.

Нокс теж усміхнувся.

На мить стало легше.

Але лише на мить.

Потім ми знову опустили погляди у свої чашки, ніби там могли знайти відповідь, якої не знали вчора на полігоні.

День минув ніби звичайно.

Заняття.

Конспекти.

Практика.

Коротка перерва.

Ще одне заняття.

Ми працювали разом, відповідали на питання, виконували завдання й навіть кілька разів діяли майже злагоджено.

Але між мною та Ноксом усе одно залишалося щось колюче.

Не образа.

Не злість.

Швидше невисловлене:

Я досі думаю, що мала рацію.

І, судячи з його погляду, він думав те саме.

Даркан, звісно, це помітив.

Він узагалі помічав усе, навіть коли робив вигляд, що йому байдуже.

Під час короткого практичного завдання він кілька секунд дивився на нас так уважно, що мені стало некомфортно.

Я вже майже чекала різкого коментаря.

Але Даркан лише сухо промовив:

— Якщо вирішите змагатися у впертості, робіть це після занять. На полігоні це заважає іншим.

Сінтія закашлялася, приховуючи сміх.

Нокс повільно повернув голову до мене.

Я так само повільно відвела погляд.

Даркан нічого більше не сказав.

І чомусь саме це дратувало найбільше.

Після обіду Академією прокотився глибокий дзвін.

Він пролунав не з однієї вежі, а ніби з усіх одразу, м'яко розтікаючись коридорами, залами й подвір'ями.

Адепти зупинялися просто посеред сходів.

Навіть кілька маестрів вийшли з кабінетів.

Над центральною площею спалахнув золотавий знак Саванаару, а за мить пролунав голос Верховної маги Алісси:

— Адепти й маестри Академії Саванаару. Через три дні відбудеться Осінній Бал Єдності. Присутність усіх курсів обов'язкова.

На кілька секунд запала тиша.

А потім Академія вибухнула.

— Бал?!

— Серйозно?

— Я думав, його проводять лише після зимових іспитів!

— Мені нічого вдягнути!

— У тебе три дні.

— Саме це й проблема!

Сінтія повільно повернулася до нас.

Її очі світилися так, ніби вона щойно почула не оголошення про бал, а особисте запрошення від самого всесвіту.

— Ми йдемо всі разом.

Нокс миттєво похитав головою.

— Ні.

— Це було не питання.

— Тоді це ще гірше.

Аурон, як завжди, виглядав спокійним до непристойності.

— Присутність обов'язкова.

Нокс подивився на нього з болем.

— Ти міг хоча б удавати, що співчуваєш.

— Я співчуваю.

— На обличчі не видно.

— Я тренувався.

Елісія тихо усміхнулася.

— Мені здається, це буде красиво.

Нокс повернувся до неї.

— Чудово. Навіть Елісія проти мене.

— Я не проти тебе.

— Ти за бал. Це майже те саме.

Сінтія схопила мене під руку.

— Дівчата, нам треба думати про сукні.

— Уже?

— Не вже, а нарешті.

Я хотіла відповісти, але мій погляд випадково зустрівся з Ноксовим.

На мить між нами майнула та сама незручність.

Він першим відвів очі.

Я теж нічого не сказала.

Сінтія, на щастя, була надто захоплена майбутнім балом, щоб помітити, як сильно мені захотілося видихнути.

До вечора вся Академія говорила лише про бал.

У бібліотеці дві третьокурсниці сперечалися над книгою етикету так серйозно, ніби від правильної послідовності поклонів залежала доля Еліріона.

У коридорі біля південної вежі хтось уже тренував танцювальні кроки й ледь не збив маестра Реналя.

На подвір'ї група драконів обговорювала, які саме церемоніальні кольори доречні для осіннього балу, а Сінтія, проходячи повз, дуже тихо прошепотіла:

— У них навіть розмова про одяг звучить як військова рада.

— Бо у нас є традиції, — спокійно відповів Аурон.

— У вас є здатність робити все надто серйозним.

— Це теж традиція.

Я засміялася.

Та коли ми поверталися до будинку квінтету, між нами знову повисла тиша.

Не така гостра, як зранку.

Але все ж.

Я довго крутилася в ліжку, перш ніж зрозуміла, що заснути не вийде.

У кімнаті було тихо. За вікном сріблилося нічне небо, а десь далеко, біля озера, перекликалися нічні птахи.

Я обережно підвелася, накинула плащ і вийшла з кімнати.

Будинок спав.

Принаймні я на це сподівалася.

До озера стежка вела між темними деревами, і з кожним кроком шум Академії залишався позаду. Тут ніч здавалася м'якшою. Не страшною. Просто глибокою.