Розділ 23

Розділ 23

«Жоден квінтет не народився досконалим.
Навіть ті, чиї імена сьогодні висічені в камені, колись сперечалися, помилялися й програвали.»

— із промови Верховної маги Алісси на посвяті адептів

Темрява.

Я не бачила нічого.

Лише чула.

Крап...

Крап...

Наче десь далеко падала вода.

Потім у темряві спалахнула тонка золота тріщина.

За нею ще одна.

І ще.

Світло виривалося назовні крізь чорний камінь, ніби щось ізсередини намагалося розламати його.

— Не чіпай...

Чийсь голос.

Ледь чутний.

Майже загублений серед тиші.

— Не...

Усе навколо здригнулося.

Темрява розсипалася на тисячі уламків.

Я різко сіла на ліжку.

Серце калатало так сильно, що ще кілька секунд я не могла зрозуміти, де перебуваю.

За вікном тільки-но займався світанок.

Я повільно видихнула.

І тут...

Десь надворі лунав голос.

— Перший курс!

П'ять хвилин до полігону!
 

Наступні тижні дуже швидко навчили нас однієї простої істини: якщо заняття проводить маестер Даркан — легкого ранку не буде. 
 

— Знову полігон... — простогнала Сінтія, ледве переставляючи ноги.

— Він узагалі знає, що люди мають спати? — буркнув Нокс.

— Думаю, він вважає сон ознакою слабкості, — серйозно відповів Аурон.

— Ні, — тихо додала Елісія. — Думаю, він просто давно забув, що це таке.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

— Переправа через ущелину.

Провал.

— Ще раз.
••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

— Побудувати захисний купол.

Провал.

— Спочатку навчіться слухати одне одного.
••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

— Евакуювати поранених.

Провал.

— Якщо рятуєте одного, знаючи, що через це загинуть четверо, ви не врятували нікого.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

— Ілюзія.

Провал.

— Ваш ворог не завжди стоятиме перед вами.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

— Смуга перешкод.

Провал.

— Найшвидший не означає найкорисніший.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••
 

— Я починаю ненавидіти світанки, — пробурмотіла Сінтія, падаючи просто на траву.

— Неправда, — відповів Нокс, важко дихаючи. — Ти ненавидиш лише ті світанки, коли бачиш Даркана.

— А бувають інші?

Навіть Аурон тихо засміявся.

Даркан зробив вигляд, що нічого не почув.

А може...

Справді не почув.

З ним це було важко зрозуміти.

— Перший курс! На полігон. П'ять хвилин.

Мені починало здаватися, що голос професора Даркана здатен розбудити навіть мертвого.

Наступні тижні швидко перетворилися на нескінченний ланцюг світанків, тренувань і нових поразок.

Якщо хтось із нас думав, що після посвяти стане легше, він дуже помилявся.
 

— Квінтет — це не п'ятеро сильних магів, — спокійно промовив Даркан, повільно крокуючи вздовж полігону. — Це одна бойова одиниця. Якщо хоча б один із вас припускається помилки — програли всі.

Він зупинився.

— Починайте.
 

Цього дня ми намагалися втримати захисний купол.

Купол проіснував рівно сім секунд.

— Ще раз.
 

Наступного ранку потрібно було перенести магічне ядро через полігон, не дозволивши йому торкнутися землі.

Через три хвилини ядро вибухнуло.

На щастя, лише фарбою.

Ми ще кілька днів ходили з синіми плямами на мантіях.

— Уже краще, — незворушно оцінив Даркан. — Принаймні цього разу ніхто нічого не підпалив.
 

На третьому занятті ми мали одночасно підтримувати чотири різні заклинання.

Сінтія першою втратила концентрацію.

Заклинання розсипалося.

За ним — усі інші.

— Ви дивитеся лише на власну магію, — спокійно сказав Даркан. — А повинні відчувати магію одне одного.

Минали дні.

Потім тижні.

Даркан жодного разу не підвищив голос.

Жодного разу не сказав, що ми безнадійні.

Але й не похвалив.

Жодного разу.
 

— Я починаю його боятися, — простогнала Сінтія, падаючи просто на траву після чергового тренування.

— Це вже прогрес, — важко дихаючи, відповів Нокс. — Спочатку ти ним захоплювалася.

— Я й зараз захоплююся.

Вона повернула голову в його бік.

— Просто тепер із жахом.

Навіть Аурон тихо засміявся.

Даркан, який саме проходив повз нас, навіть не обернувся.

Я досі не могла зрозуміти, чи він справді нічого не чув... чи просто вдавав.

До кінця другого тижня ми навчилися без слів передавати одне одному воду після занять.

До кінця третього — мовчки допомагати тим, хто падав від виснаження.

До кінця четвертого...

Ми все ще не стали тим квінтетом, якого хотів Даркан.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

Того ранку все було трохи інакше.

Я майже не спала.

Дивний сон не виходив із голови, а магічний резерв поводився так, ніби всю ніч хтось повільно витягував із нього сили. Навіть ранкове повітря здавалося важчим, ніж зазвичай.

Ми мовчки вишикувалися на полігоні.

Даркан неквапливо пройшовся перед строєм, а тоді легким рухом руки спрямував потік магії до центру полігону.

Земля ледь здригнулася.

За мить із неї почали підніматися п'ять однакових кам'яних стовпів.

На вершині кожного лежав прозорий кристал.

Вони здавалися зовсім звичайними.

— Сьогодні, — спокійно промовив Даркан, — ви маєте зарядити всі п'ять кристалів.

Сінтія полегшено видихнула.

— Нарешті щось без пасток.

Даркан навіть не подивився на неї.